Я вдома. Та домом це зараз можливо назвати?
Учора опівночі зникли всі - дехто лишився,
І кожен вважав, що фортецю із рідної хати
Збудує. В'язниця...
В'язниця натомість для тих, хто хотів виживати,
Хоч навіть не думав, що трапиться дещо подібне.
Обприскане тіло ураном із волею - атом
Зробив з мене діда,
Хоч я молодий і ще можу ганятись за світом,
Який відкриває щодня щось нове, невідоме.
Та сталося так. Тепер ми не побачимо світло...
Чи вб'є мене втома?
В житті було мало далеких, тривожних мандрівок,
Бо рідний асфальт колихав чорну й стомлену душу,
А кожна цеглина містила історію, діло,
Що добити мушу...
Здавалось, що небо, поблякле і трохи блювотне,
Щораз привертало увагу, дощило кислотним,
Дорогу нову відкривало в безмежжя, польоти.
А поки робота...
Обмежені постріли, темні сліди, пси надворі -
Картини, що стали зображенням наших реалій.
А також руїни елітних веж, що линуть вгору,
До чаші, Граалю...
Колись там торкались до нього не раз і не двічі,
Кидаючи напризволяще подібних на мене.
Тепер нема люду. І ранок нас більше не кличе,
І вечір - зелений.
Тепер ми відчули, як легко Чорнобилем стати,
Але чи вартує таких жертв війна? Ні. Ніколи!
Залишити пустку і пертись подалі, на страту
Лишивши нас, голих...
Тепер світанкова роса роз'їдає рослини,
Вода помутніла від хімії в тихім потоці...
Та плем'я плекає надію, що ми колись стрінем
На пагорбі Сонце...
02 - 04.08.16
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681718
Рубрика: Міська (урбаністична) поезія
дата надходження 04.08.2016
автор: Systematic Age