Дощ збирається йти. Не хапай його за рукави.
Хай у розпал печалі лунають тривожні набати.
Кожна крапля повинна в польоті своє відпалати,
Щоб важкою сльозиною впасти на лезо трави.
Туга буде душити. Безтямно ридати не смій.
Ми не “світу цього...”, та нам теж заборонено плакать.
І якщо з летовищ шлях веде на розхитану плаху,
Навіть там, на краю, не зрікайся загаданих мрій.
Наші душі Бог вилив немов із голландського скла –
Гострі зуби зломили об нас загартовані преси.
Залишившись собою на тлі кровожерних депресій,
Не ставали на бік доброти чи всесвітнього зла.
Ми вгрузали у рейки. Налякано потяг стримів,
Залізничні хвости прокладали інакші стежини.
І ніхто вже не вірить, що нас дожене гільйотина,
Доки ллється в повітрі протяжний нагострений спів.
Хай ніколи не будуть вдягати вінця на чоло,
Хай серпанкове небо для нас остаточно закрите,
Є мільярди небачених фарб, невідіграних ритмів.
Ми напишемо те, чого в світі іще не було.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681773
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 04.08.2016
автор: Вітрова Доця