Забирали в місто діти Та нема вже в неї сили,
свою матір із села. вже не може жить одна.
Вона ж їхать не хотіла, обірвала старість крила,
все ж життя тут прожила. і сліди всі замела.
Із ціпочком походила,
все подвір"я обійшла.
Тут була вона щаслива,
туга душу обняла.
Як усе це залишити: Чоловіка тут зустріла,
тут і в будні, і в свята- сім"я гарною була.
вміла все вона робити Тут і діток народила,
в молоді й зрілі літа. і в дорогу провела.
Та прийшла пора розлуки,
вже не може жить сама...
Підняла до Бога руки
і молитву прорекла.
Всіх простить вона молила, По городі походила
що ж поробиш, вже літа, і до річки добрела...
працювать не має сили, Пригадала - була сила:
доля склалась не проста. він-косив, вона-гребла.
І у річці тут купались,
вистачало їм тепла,
жартували, цілувались,
повні сили і добра.
Що було: пройшло, злетіло, До садочка повернулась,
як у річці цій вода... груша віти простягла.
Її літо відшуміло, З болем мати усміхнулась,
та і осінь вже мина. її ніжно обняла.
Вишні, яблуні і сливи,-
теж зажурені стоять:
-Не сумуйте, мої милі,
я вас буду пам"ятать!
Все своє,усе любила, Ще з сусідами зустрілась,
та ж з собою не забрать... звісно, вже в останній раз.
Що ж ти, старість, наробила, Селу низько поклонилась,
як же вік свій доживать?.. вже не вернеться назад.
Так поїхала до сина,
в місті вік свій доживать.
З селом старість розлучила,
за ним буде сумувать...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681806
Рубрика: Лирика любви
дата надходження 04.08.2016
автор: геометрія