Раб нікуди звідси сам не піде.
Топчуть байстрюки тіла легенд.
Берегтиму український Південь
ревно, ніби кисень для легень.
Перекрито виходи і входи,
видихи і вдихи рідних слів.
Бережу одвічні генофонди,
мов худобу, загнану у хлів.
Сперло дух, здавило груди степу,
як живцем похованим в труні.
Але дух – не стерти. Степ все стерпить.
Бережу (кому як не мені?).
Пам'ять зла у києвів та вінниць.
Та й не ті тепер вже Чернівці.
Нищили мій край пекельні війни.
Та найважче – вижити на цій...
Никати понурим партизаном.
Мову за халявою нести.
А довкола мокша і ерзяни.
Хоч візьми й подайся в монастир.
Ледве чутно той синівський розпач:
тихо гине мати на руках.
Тіло мови точить зла короста –
як би не молив, не нарікав.
Край мій заповітний – не фальшивка!
Край мій – не хохол, не малорос!
Не взяла його чума фашистська.
Діти рідні – гірше всіх загроз.
Вбити, розгребти, розмежувати.
Препарують степ чужі й свої!
Душі на розп'яття меншовартість
супроводить, ніби конвоїр.
Та в степу, як в затишку криївки,
не страшна ніяка татарва.
Бережуть мій Південь – український! –
стріли серць і мови тятива.
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682660
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 09.08.2016
автор: Олександр Обрій