У двох зеленавих скельцях
по той бік мого пильного зору
плигають діти, дерева, хмаринки, будинки.
Перекидуються проспекти, вулиці і бульвари.
А ще
в них колишеться очеретинка твоєї руки,
щоби вцілити в мене
з об'єктиву своєї мобільної
фоторушниці.
Усміхаюся на камеру,
та фото фіксує тільки вуста,
розтягнуті в стриманій,
хоча й безтурботній гримасі.
І густу стріху вусів,
що нависла над дахом верхньої губи,
під яким заховалася
біленька мазанка усмішки.
Замість зіщулених кутиків моїх очей
до тебе всміхатимуться на фото
все ті ж діти, дерева, хмаринки, будинки,
проспекти, бульвари і вулиці.
Хоч сама колись одягла на мене
цю парочку
хіпстерських дешевих скелець,
знову й знову прагнутимеш
віднайти в них знайомі риси.
Вловити мою нетривку невловимість
в двох порталах, у двох діафільмах,
в бірюзі переливчастих калейдоскопів,
між дітьми і деревами,
хмарочосами й хмарками,
поміж вулицями й гамірними проспектами.
Але я вже далеко.
Все далі і далі від тебе.
І все глибше і глибше занурююся
у в'язку зеленавість скелець.
І аби мене врятувати,
усе, що ти можеш тепер зробити –
розбити
цю пару зрадливих магічних люстерок,
розірвавши оману
солодких обійм задзеркалля.
Та якщо видиратимеш рвучко за комір,
обіруч, ніби з пазурів лярви –
зеленаво всміхнуться тобою
тобі ж
окуляри.
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682919
Рубрика: Верлібр
дата надходження 10.08.2016
автор: Олександр Обрій