Незліченні зірки! Та до неба мені не сягнути.
Не занурити руки в одвічні тенета небес,
А так хочеться, просто, з тобою крізь простір пірнути!
За собою затерти сліди, не лишивши адрес.
А так хочеться, просто, з тобою забути про "вчора"
Не шукати ніяких "чому?", а тим паче "але...".
А ти знаєш, дурненький, що досі тобою я хвора?!
Й ця хвороба, напевно, уже не відпустить мене.
А так хочеться, просто, усе прирівняти до казки,
Де хороший фінал нам обіцяне щастя несе...
А давай, ми так просто, усі позриваємо маски,
Щоб на "зустрічну" нас із тобою жбурляло шосе.
І до чорта усі нездійсненні й придумані мрії!
Наші замки з піску дикий вітер постелить, як мох.
Бо тебе, мов тату хочу я вкарбувати під вії,
Щоб ділити, єдину, подушку з тобою на двох...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683897
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.08.2016
автор: Процак Наталя