Таврований музою, скований квітами, йду,
Невільник натхнення свого і зеленого лісу,
На таці посрібленій в дар своє серце несу,
Наповнене духом холодної м’яти й меліси.
Навколо незримі сильфіди заводять танок,
Шепочуть своє щось, про небо блакитне і вітер,
Повільно бреду між колючих соснових голок,
Де мавки розсипали вилитий з вереску бісер.
Ковточок зроблю з джерела красномовства один,
Вдихну в повні груди отруту солодку озону,
В кущах наберу цілий жмуток наляканих рим -
Мені не втекти вже з цього чарівного полону.
Коли ж піде муза й натхнення п’янке забере,
Отримаю хвильку омріяну тиші й спокою,
Але знов тортури голодна душа обере,
Збиратиме слово, щоб лилось гірською рікою…
Залізні кайдани зламати нелегко, але
Ланцюг із ромашки порвати насправді складніше:
Закохане в рими палаюче серце моє,
Вростатиме в землю корінням все глибше й сильніше.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683932
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 15.08.2016
автор: Арлекін