В ЧУЖІЙ ВОРОЖІЙ СТОРОНІ (проза)

 ВЕСЬ  ТЕКСТ  З  ЗАКІНЧЕННЯМ  НА  стор.    http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689552                                    
Світлій  памяті  Віри  Іванівни  Литовченко  (Проценко),  присвячую.    
                                                                                                                                                                                                         
                                           
                     То  був  знак.  Зі  стелі  тоненькою  цівкою  несподівано  полилася  вода:  прямісінько  на  середину  столу,  за  яким  Віра  вимальовувала  хрестиками  на  аркуші  з  зошита  в  клітинку  візерунок  для  вишивки    омріяної  сорочки.    Здивована  дівчина  підняла  голову  і  помітила  на  стелі  невеличку  мокру  пляму.  Дах,  звичайно,  протікати  міг,  бо  чоловічих  рук  в  хаті  –  ой,  як  не  вистачало.  Але  ж  і  дощу  все  літо  не  було  ні  краплі.  Спека  стояла  нестерпною.
                     Батько  Віри  десь  запропастився  ще  задовго  до  війни.  Змолоду  був  падким  на  різні  пригоди  та  авантюри.  Спочатку  подався  в  загін  Марусі-отаманші,  гасав  степами  України  у  гурті  більшовиків-анархістів.  Пізніше  воював  у  лавах  Симона  Петлюри,  був  весельчаком,  гультяєм  та  душею  будь-якої  компанії.  Як  могла  потрапити  в  його  поле  зору,  а  потім  і  в  дружини,  така  сумирна  та  набожна  дівка,  якою  була  Вірина  мати,  для  неї  лишилося  загадкою.  Запитувати  неньку  про  батька  не  наважувалася,  бо  вона  нічого  й  чути  не  хотіла  про  чоловіка.  Він  так  і  залишився  у  пам’яті  Віри  молодим  високим  красенем,  таким,  якого  вона  знала  в  дитинстві.  Чи  живий  ще  її  татусь  на  цьому  світі  –  дівчина  й  уяви  не  мала.  На  вроду  вона  пішла  в  батька,  на  вдачу  теж.
                     Віра  вийшла  з  хати,  підставила  до  причілкової  стіни  драбину  і  забралася  на  горище.  Темне  піддашшя  де-не-де  світилося  тоненькими  сонячними  промінчиками,  що  сочилися  крізь  дірки  в  руберойді.  Відчинені  дверцята  трохи  додали  в  приміщення  світла  і  між  двома  бантинами  товстими  струнами  вималювалися  ряди  мідних  дротів,  на  яких  залишилося  кілька  сухих  риб’ячих  голів:  на  початку  літа  Віра  з  сусідськими  хлопчаками  ловила  в  Верхній  Біленькій  карасів.  Вимащена  глиною  долівка  горища  було  припорошена  шаром  піщаного  та  вугільного  пилу.  Скрізь  було  сухо,  без  будь-яких  слідів  вологи.  
                         На  подвір’я  увійшла  мати.  Вона  працювала  санітаркою  в  міській  лікарні.  Підходящої  роботи  в  своєму  селищі,  віддаленому  від  центра  міста,  не  знайшлося,  то  ж  добиралася  додому  через  горби  та  ярки  стомленою,  тримаючи  в  руці  вузлик  з  харчами,  купленими  по  дорозі.  Піклуватися  про  дочку  окрім  неї  було  нікому.  
                         З  початком  війни  Віра  в  школу  не  ходила.  Займалася  хатніми  справами  та  невеличким  городом.  Мати  помітила  приставлену  до  стіни  драбину  і  занепокоїлася.
                         -  А  чого  це  ти  на  горище  лазила?  Чи  ховалася  від  когось?  
                         І,  зітхнувши,  додала:
                         -  Минулої  ночі  мені  наснилося,  що  ти  упала  в  колодязь.  Я  схватила  тебе  за  коси  і  намагаюся  витягти,  але  знизу  наче  хтось  за  ноги  тримає.  Гукала-гукала  сусідів  на  допомогу,  та  марно.  Рука  заніміла  і  пальці  розімкнулися…  Ой,  поганий  сон.
                           Додавати  матері  смутку  Вірі  не  хотілося  і  про  воду  зі  стелі  вона  промовчала.  Доволі  їй  того  сну  –  он  яка  пригнічена.
                           -  Надіялася  знайти  старі  зошити,  щоб  несписаними  аркушами  розжитися.
                           -  Де  ж  їх  знайдеш?  На  розпал  давно  всі  пішли,  а  чисті  аркуші  ти  ж  сама  з  них  і  повитягувала.
                           Наступного  ранку  у  вікно  постукав  посильний  поліцай  і  наказав  Вірі  за  дві  години  з  документами  та  необхідними  речами  прибути  у  двір  комендатури.  Нову  партію  молоді  з  залізничної  станції  відправлятимуть  у  Німеччину.  Мати  заголосила,  але  ховатися  чи  кудись  тікати  було  марним:  піймають,  та  ще  й  калікою  дівчину  зроблять.  А  то  і  заб’ють  до  смерті.

                                                                                                                                                   *  *  *
                             Скільки  часу  була  в  дорозі,  Віра  не  усвідомлювала.  Отямилася  уже  у  дворі  концентраційного  табору  в  якомусь  німецькому  містечку.  Перед  довгою  шеренгою  прибулих  повільно  походжав  офіцер  з  привабливою  фрау  років  сорокá.  Жінка  зупинилася  навпроти  Віри,  уважно  її  роздивилася  і  запитала:
                             -  Шпрехен  зі  дойч?
                             -  Ні,  ні!  Не  шпрехен!  –  поквапилася  з  відповіддю  дівчина.
                             Фрау  засміялася  і  кивнула  головою.  Німець  жестом  наказав  Вірі  вийти  зі  строю.  Чомусь    доля  прибулих  почала  вирішуватися  саме  з  неї.  Німкеня  прискіпливо  оглядала  дівчат,  наче  вибирала  товар  на  базарі.  Хлопці  її  не  цікавили.  Це  занепокоїло    Віру:  на  лихо  чи  на  добро?  Та  на  яке  можна  сподіватися  добро  у  фашистському  лігві!  Дівчина  вже  ненавиділа  цю  сухоребру  незнайомку,  яка  взяла  на  себе  право  розпоряджатися  чужим  життям.  
                       Врешті  з  шеренги  зробила  крок  ще  одна  полонянка  і  німкеня  тим  задовольнилася.  Забрала  дівчат  і  повела  їх  з  подвір’я  табору  на  ошатну  вуличку  з  невисокими  парканами  та  покритими  черепицею  цегляними  будинками.  Чиста  бруківка,  квіти  упродовж  вузького  тротуару  та  і  все,  що  чекало  на  дівчат  попереду,  було  чужим,  незвичним,  якимось  урочисто-холодним,  зовсім  не  схожим  на  запилені  вулиці  рідного  Донбасу  з  акацієвим  затишком  та  чебрецевим  запахом  українського  степу.  
(Продовження  буде,  пишеться)

(На  фото  з  інтернету  довоєнне  селище  Верхнє  -  колишня  Третя  рота.  Нині  -  м.  Лисичанськ  Луганської  обл.)

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=685208
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.08.2016
автор: Галина_Литовченко