Розірвалося літо намистом із сонця і листя,
Всі оті намистинки кудись закотились за зиму.
Я собі шепотіла :
-Малесенька Відко... Молися...
Я молилася. І до молитви шукала я риму.
Все неправильно якось. Молитися треба по книзі.
Я усіх розштовхала й швиденько до Бога й на руки.
Я собі нагадала, що Бог у білесеньких ризах.
Він зодягнутий був в звичайніські і страшнії муки.
Він собі забирав увесь біль, що в молитві почутий.
Що тиняється світом, зодягнутий і немолений.
Плакав тихо Господь у мільярд, в сто мільярд розіпнутий.
Ноги в тернячку . Личко заплакане, непоголене.
Хто ж за тебе турбується, зварить і чай тобі, й каву?
Хто попре тобі всі простирадла і зіб'є перину?
Всі уже розійшлися. Бо в кожного досі є справи.
Таємниця у тім, що весь світ-то єдина родина.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=685765
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.08.2016
автор: Відочка Вансель