Затріпотіли мальтійськії тіні
Від дотику часу. Мури стожилі
Гнітюче зависли над прірвою спогадів
Межи століть. Вдивляються в нас,
Відчаєм повних, пригнічених, кволих,
Муками з’їджених, ослаблених, хворих,
Що принесемо з собою в майбутнє,
Те, що несем із собою всяк час?:
Віри зранку і на ніч шматочок,
Ну ще в великеє свято – свічку,
Вдень – метушню, біль головний
За тисячі всяких проблем і дрібниць,
Депресію вічну за наші невдачі
Чи невезіння, чи просто самотність,
Чи вічне : де взяти хліба шматок,
І ще цей клятий гемоглобін...( щоб він здох)...
Голова, як чайник, поставлений на плитку,
А тут ще вічність щось хоче від нас...
Де лицарям знати про зміну часу,
Про інше буття, про інші форми,
В них панцир стальний і тіло мертве,
В них фоліанти вічних справ
В голові, а не рулони шпалер,
І хто є хто – вони знають добре,
Не треба їм, як нам всі роки,
Вишукувать дурний велосипед,
Щоб через, може, років сто взнати,
Що ця людина без честі і слова;
Лицарі знайшли рецепт вічності :
»Сьогодні ти ідеш по мені,
А завтра будуть йти по тобі...»
1998
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686219
Рубрика: Історична лірика
дата надходження 28.08.2016
автор: Лєна Дадукевич