Нічого немає,
чого не буває
єдиної тої пори,
коли і вечеря,
і клямка на двері,
аби не боятись мари.
У лісі, у хаті –
і тіні хрестаті,
і вії були ще тоді,
і видимі нявки,
і голі русалки
ночами жили у воді.
А як же забути
оті атрибути
хрестин і поминок людей?
Кощій повінчає?
Яга сповідає
нехрещені душі дітей?
Далека дорога.
Я «їду до Бога».
На возі, немов у раю.
У синьому полі
дощі і тополі
«охрещують» душу мою.
А батюшка келі-
ї мив у купелі,
єлеєм помазав уста.
І ризи не тліли,
вода не горіла...
Я мирне ягня у Христа.
А нині боюся,
якщо утоплю́ся,
прийме Посейдон, чи Нептун,
чи Ра, чи Ізіда,
чи пекло Аїду,
чи мій предковічний Перун?
І сіяли жито,
і мали корито.
На обрії – ті ж міражі.
Кому довіряти?
На капищі – таті,
і вірної – ані душі.
Одні – мусульмани,
а інші – погани,
а грішній душі все одно,
на кого чекати,
на що уповати,
коли опускають на дно,
аби хоч би якось
ще вище піднятись,
аніж дозволяє талан,
або обіцяти
іконою стати,
коли оживе істукан.
Чи має людина
лихої години
себе довіряти богам?
Одна є старому
дорога додому, –
[i]виборсуйся, голубе, сам.[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686487
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 29.08.2016
автор: I.Teрен