Запрошую всіх небайдужих познайомитися
із поемою Леоніда Кльосова "Тарасовій душі".
Твір був написаний протягом 64-88 років минулого століття,
але, на мою думку, актуальний і сьогодні.
Я певний час мав задоволення спілкуватися з автором і зізнаюся,
що був гордий цим знайомством: росіянин по прадідах,
людина, коріння якої губиться в краях Орловської губернії,
був відданим патріотом України, безмежно закоханий у її мову,
дуже рано почав писати українською, і саме за свою ще дитячу
творчість у неповних 14 отримав 13 років сталінських таборів.
Але повторюся: найбільше мене полонив його патріотизм,
відданість і любов до української землі, глибоке знання
історії України, побожне ставлення до її мови. І ще - справжня
громадянська позиція людини-патріота, корий бачив
Українське суспільство згуртованим, мудрим,
сильним правдою, культурою, гордим за свою історію.
ЛЕОНІД КЛЬОСОВ. ТАРАСОВІЙ ДУШІ
(поема–дума–сподівання)
[i]«І забудеться срамотня Давняя година,
І оживе добра слава, Слава України!»
«… а до того Я не знаю бога!» [/i] Т. Шевченко
Пролог:
[i]«Де ж ті люде, де ж ті добрі, Що серце збиралось
З ними, жити, їх любити? Пропали, пропали!..
А що дальше спіткається? Буде лихо, буде!..»[/i]
*
Душа Пророка над Вкраїною
І досі, зболена, літа.
За що ж ми долю звемо винною?
– Нас «брат» штовхає на хреста!
Ким нашій долі так наврочено:
«Братерством» лживим? чужо-богом?..
– Не піддається на скорочення
Сумна і Каторжна Дорога:
Вже триста літ Надія з Долею
В кайданах, босі, мов ті сироти,
І мариться їм Щастя з Волею –
Та як з «братерства» цього вирости?!
В комуновір’ї – як у прірві,
Борсаємось в багні-брехні.
Хоча скандуємо: «Ми – рівні!»,
А рівні ВСІ лише в ярмі, –
Чи грек з Донбасу, чи
мадьяр карпатський…
1
[i]«од козацтва, од гетьманства високі могили –
більш нічого не осталось…»[/i]
Озвись, озвись, Душе Тараса,
Бо як же бути нам, безсилим?!
Над нами «чинять викрутаси»,
Вимотують останні жили…
Звелися доблесні гетмани,
Переродились на манкуртів,
Рабів обкурюють дурманом,
Мізки «запудрюють» злі урки .
Ти ж Її вольной мріяв бачить,
Свою оспівану Вкраїну!..
Не скоро меч за зло «віддячить»:
Раби – безмовні… на колінах.
2
[i]«…поганці погані!
Що розлили з річку крові та в Сибір загнали!»[/i]
О православний рід лукавий!
То де, кому було видіння:
«І так Він полюбив цей світ,
Що Сина видав на поталу»?
– Не нашим діткам на спасіння!
– Ви ріки крові пролили,
Ви триста років збиткували –
«Брати-слов’яни», душогуби,
Що заманили всіх в облуду,
Самих себе до псів зрівняли ,
В тартарську нечисть проросли!
Нас, вольних, в рабство затягли,
Мільйони вже в могили вклали!
Така ось доленька чаїна
У тебе, рідна Україно:
Тремтиш, як в полі кураїна, –
Ген, вітер хмароньку жене
У Моксель-край; ця – не мине,
Рвоне тебе з твого коріння – і по сибірах, у руїну!
3
[i]«поховали дітей наших і нас роздирають…»[/i]
… А ми – украдену її
Злим Людомором – до могили
У тридцять третім положили,
В газетку вгорнену, в коритці
Без хрестика похоронили
Поживу ГОЛОДУ – дитя
На пресвяте ім’я – Марія…
Знов – найдорожче! – власні крила.
Лиш подумки в небес просили:
«Хай буде пухом їй земля!»,
Бо плакати нам – ні-ні, зась!
Адже царює Жовтий Князь ,
Молитву ту почують «люди»,
То вже не знати, що нам буде!
Замри… затисни, серце, глас,
А то скінчиться Соловками:
Поміж землею й небесами
Скоро витатимемо самі,
Тоді й поплачемо в тім сні.
А поки чашу цю не спили –
Ти спи, дитятко, в чорній ямі…
4
[i]«за що ми голови складали – в оці могили?..»[/i]
Ох ця жура моя нестерпна!
Безжально роз’ятрили серце
Малій людині – ще дитяті:
В старій біленькій отчій хаті
Печаль: «П’ятьох! – як п’ятирицю
Я, Мати Цвинтаря, в коритцях
В роки голодні поховала !..
Усе життя відпрацювала,
Та діточок не вберегла –
Недоля гірка доконала
В той голод лютий!» – Не змогла!
(І теж – голодна! – відійшла
Вже в недалекім, сорок сьомім
Трьох сиріт залишила дома…
Знайшла і нас біда й хула –
Все через нелюдство і злобу).
Чи є ще хижий звір, ніж люди?
Подивимось: чи те ще буде!
5
[i]«…неначе люди подуріли, німі…»[/i]
О ви, пекельнії роки!
З села померло дві третини,
А хто лишився – з горя все
Їсть: кропиву, траву, коріння
Та ховрахів в полях «пасе»…
– За що ти, Боже, покарав так?!
Чи мало крови та кісток,
Як жертву, в землю цю поклали?
Так ні! – наслав Ти нам ще кари:
«большевиків», колимські нари,
«колгоспи», «чистки», тридцять сьомий…
Безправ’я… голод… людомори!..
«І звинуватили у всьому»,
Забрали мудрих і відомих
Дітей твоїх… кого до МУРу,
Чи до холодного Амуру,
(До скель. – новітні Прометеї!
Смоленим зашморгом – до реї!)
В кайдани брали ті заблуди,
Сичали: «З кожним оте буде!».
Такі, бач, «світлі» в них ідеї,
За них і розпинають нас:
З «інакодумаючим злом»
Метуть кривавим помелом,
Багнетом штрикають у спини,
Щоб не ошкіривсь, ненароком,
І не зламав міцне ярмо;
Колючим дротом затягли,
Щоб сонця зріти не могли
Та волі каторжно благали
У них!.. (А бог що?! – та зреклись,
З церков красу всю поздирали,
Ще тундру кісточками вслали...
«Слов’янин» брату – гірш хазара!..
– Татари краще б повелись!!)
Таке, Тарасе, тут , «життя»:
«На кутніх – зтовчена кутя!..»
6
[i]«дурні та гордії ми люди…»[/i]
«Хвала і слава!.. вождь народів!..» –
Несеться з від усіх країв,
А із небес – і місяць вроду
Кудись сховав від шахраїв!
Сплюндровують і ніч, і день, –
О, безнадія всіх сподівань!..
– То де ж ти, де ж ти, Прометеє,
Без тебе ми осиротіли!
Голосить Доля хижим звіром, –
Хто їй поверне мрії-крила
Та замордованих дітей?
– «Не висохне сльоза Рахілі,
Не зрине усмішка з очей…»
* Питаюся: « Де ж ви були,
Самі ви – майбуття оракули?»
Речуть: «Та ось,
в куточку плакали
Й мовчали, закусивши губи
(Хто ж поспішає сам на згубу?!),
Та працювали…» – «Працелюби»!
Доки прочахнеться облуда,
Собі тихенько мудрували:
«От-от ця чаша нас мине!..»
– Хай вітер від Дніпра війне
І аж до Полюсу очистить!
* О, діточки твої заблудні,
Вкраїно, Матінко моя!..
Ти запитаєш, де був я? –
В краях злиденних, многотрудних…
«Давали всім»! – дали й мені
Тринадцять років «перековки», –
За що? провина в чім моя?
7
[i]«хохли, підстилки, грязь Москви…»[/i]
Ще ходять в Каїна на службі,
Тарасе, наші землячки –
Іуди сім’я, хробачки! –
В Москві волають: «Мір да дружба!»,
А творять, кляті, навпаки!
А МОКСЕЛЬ воздає зірками, –
О дух продажних поколінь!
Тому й луна під небесами:
«Хвала вождям! цвірінь, цвірінь!» –
Лиш би кормить бездонне, р’яне
Їх ненаситне нутро-дно, –
Ти, рабська наволоч, бур’яне!
– Йому, як бачиш, все одно
Смертельний біль наш, серця рани,
Моя вишнева Україно!
Дітьми порубана калина
Одвічной раною болить:
– То як же в світі далі жить,
Коли СВОЇ ж хребти ламали,
Себе в холуйство запродали
І збиткували, – злі хохли!
(Як від продажних відхреститись?
Від вас чим, погань, відкупитись,
Ви, двоголовії орли:
Топтали мову многоцвітну,
І ПАМ’ЯТЬ убивали, кляті,
Братів у ярма запрягли,
Самі – в НЕДОЛІ, а глумились,
Аж «слава» світом покотилась!
І Україну не спасли
Дари землі, серця любові,
Розлоге колосіння поля –
Від Шляху Чорного і мли…
Якому богу слать «подяку»,
Якими ще слізьми оплакать
Сирітське щастя?! – Яничари,
В кайдани, в ярма «наряджали»
Вколисану Дніпром Вкраїну,
Окроплену незлою кров’ю
Від Дону славного до Сяну!
Ось так в тайзі тебе спом’яну,
А ти поспи, моя ти Ненько,
Хай раєм манить, тішить снами,
Доки насниться хто з Гетманів,
Чи Наливайко молоденький?
Чи Гонта, Залізняк, Сірко?..
8
[i]«наробив ти, Христе, лиха,
а переіначив людей божих…»[/i]
Хто ж, Тарасе, зурочив нам Долю?
Знов страждає Душа Твоя:
Глянь на захід, на Дикеє Поле –
Скрізь гоніння, злих літ течія:
Викорчовують села прадавні,
Велемудрих женуть до тюрми,
А слізьми заливаються плавні, –
Україно, зло чинять сини
Від Лукавого; глумляться «владні»
Над правічним корінням Твоїм –
Над своїм, Батьку мій, над своїм!
Де ж, Вкраїно, новітні атланти,
Де могутні незрушні слежі?!
Прамонгольсько-москвинські мутанти,
З ними наші! – холуйства «мужі»
Калинову впрягають в «двомовність»,
Душі крадуть, Христе, наші, в борг!
«Комунізми» – на крові; «духовність»
На брехні й беззаконню – донині;
Ще живими штовхають у морг:
«Што, а был геноцид в Украине?
Может, нада ещё?..» – Ницих торг!
9
[i]«мій боже милий, знову лихо…»[/i]
Лети-вертайсь, Душе Пророка,
Де долі наші, придивись:
Народ зникає: «ненароком»
Житті штовхаються в заміс
«Братерства крові», з раю-пекла,
Сирітських сліз, вдовиних сліз;
Синівську гідність, честь і сором
Ти вбив, новітній хан Чингіз:
Не видно мальви біля двору;
Де колисанок оберіг?
Ось задротовано поріг,
Щоб діти роду не впізнали;
Продажність виповзла з доріг,
Що ми собі накайлували.
І душі гнуть в «бараній ріг»!
Коріння роду? – відхрестились.
Де пам'ять предків? – поглумились!
Хатини білі – геть красу! –
Скрізь злобою зачорнували,
Та тюрми, тюрми будували!..
Чом не люциферські часи? –
Тіла невинних білувались…
10
[i]«степи мої запродані жидові, німоті…»[/i]
Ось гинеш, Ненько, і безвинно!
В помоскалічених сувоях
Моя окрадена Вкраїна.
Хто над тобою все це скоїв?!
– Безпам’ятство та безголов’я…
Твоя історія – билинна:
Вітри здіймали думи-крила,
Жила правічним, нерозмінно
Любов до воленьки ростила,
Богам своїм несла безцінне
Від праці рук своїх; молила
За долю діток незрадливу,
Плекала золото хлібів.
– Хто ж прокляття наслав тобі?
Чом шлях в століттях твій – кривавий?
Чому так мало панували
Із шаблями сини твої?
Пра-дерева твого коріння
І Правду ЗАЙДИ розікрали!
То як же велич, честь і славу
Нам відродить? В чім – воскресіння?
11
[i]«кажуть люди, що суд буде! А Суду не буде»[/i]
Явися нам, Тарасе, знову,
Дажбогові замовим слово,
Та скинем пута нелюбови,
Надіті іменем Христа!
В Сибіру стогнем без пуття
Ми, без могил… без вороття…
Страждаємо – лиха година! –
По мамі, волі, по дитині…
А там – заступництва не бачить
І ні вдова, ні сирота! –
В сльозах купаємось щоднини.
– Сибір! Прокляття України…
І за що Доля болем слала?
Що ж ХРЕСТНА віра не спасала?!
Чиє потрібно ще життя
І кров чия, щоб змить провини(?),
Щоб гніву не злилася чаша?
– Чом марнії пожертви наші?!
В безмов’ї Датель(?) наш(?) Буття.
12
[i]«язви язик мій за хули, – та язви мира ізціли!»[/i]
О люде, люде, болю мій,
То раб, то робишся жорстоким!
Глумиться світ цій глупині:
Чом скнієш в ницому болоті
Як смерд, кріпак? Скажи мені!
Як та повія, норовиш ти
Панам північним догодити:
Велять «Трощи!» – і ти ламаєш,
«Будуй!» – і нові воздвигаєш:
Хрестів наставили по селах,
На перехрестях, на горбах –
Хрести на Долю і на Волю,
На Слово – хрест, і на Талан.
Вся Україна вже в хрестах,
Цих древніх шибеницях . – Жах!
О, де ти, де ж ти, наша Доле! –
Це чужо-вір’я душу коле:
Чому з хрестами – так криваво?
Чом сотні літ – одна знеслава?
Чом душі з нас Христом тягли?!
– Та ж тисячі років другії
Боги були – і ми жили!
А Цей – Безмовний. Без’язикий?
Бог іудейський, бог ТРЬОХ-ликий…
13
[i]«чому не йде Апостол правди і науки?!.»[/i]
Відкрийся ж нам, Душе Тараса,
Веди до світла, вчи онуків,
Яка у мові цій окраса,
У славі – мудрости наука,
Хто діти Волі, щастя часу!
(А пам’ять – то сумлінню мука…).
В Твоєму слові – нам спасіння.
– Руйнує час Могилу Тління :
За дні Червоної Облуди,
Здавалося, прозрієм ми!
Але правителі Тюрми,
Лукаві, забрехались вправно,
Наділи зашморг із покори
На люд, що в рабськім стремені.
Таки Непомнящих зростили,
Отих, Іванів!
– Дай мені
І всім прозріння, Мудрий Отче,
Пророк надії і борні,
Воскреснути Вкраїна хоче,
Щоб не палати їй в вогні
Від злоби, чвар, і міжусобиць –
Не стати б на шляхи криві,
Он МОР чекає нас, як здобич,
Допоки ми, раби, живі:
Сибір безкраїй та безлюдний!..
** епілог
[b][i]"ПРОЗРІТЕ, ЛЮДИ, ДЕНЬ НАСТАВ!"[/i][/b]
Озвися, клич, Душе Тараса,
Ти серце кожного, й моє,
В твоїй Вкраїночці-окрасі
Хай Сонце Мудрости встає,
Та Сонце Правди, Щастя, Долі!
Нам би проснутись, хоч поволі, –
Пророче, зболений Тарасе,
Признайся люду: де ж Ти є?
А ми – невільні, ми – раби…
Коли ж розправимо горби??
(1964-1988. передсмертна редакція 2003р.)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686653
Рубрика: Поема
дата надходження 30.08.2016
автор: Касьян Благоєв