Ми вічно ідемо, блукаєм, сміємось,
Плекаємо в мріях життя.
Ми впевнені в те, що чогось та доб'ємось
Допоки не стихне биття.
І навіть не вірим у те, що скінчиться
Наш сповнений духу танок.
І має ціну для нас кожна дрібниця,
Що скрашує блиском вінок.
Здається, що ось ми - святі і безсмертні,
Повстали у центрі людей.
Збираємо в скриню багатства потерті,
Чужих підбираєм ідей.
Аж раптом у серці життя завмирає,
Спадає наш вічний вінець
І чути, як смерть для нас пісню співає,
Різкий предрікає кінець.
І рушаться догми, ламають підлогу,
Ми падаєм в власних думках.
Розсипались мрії про довгу дорогу,
Розлився в свідомості страх.
Розплилася в посмішці скриня пандори,
Над нами глузує весь світ.
В святого актора летять помідори,
Руйнують іллюзії лід.
Ми в паніці водимо поглядом згаслим,
З надією вбачити блиск.
У тому, що завжди здавалось прекрасним,
А зараз розтало у віск.
У тому, що сяйвом грайливим манило,
Давало нам стимул до дій.
Та в час наш останній так зрадницьки згнило,
Позбавило нас теплих мрій.
І стерлися ціни, згоріли й зотліли,
Стихає за ними життя.
Тавруємо нуль ми на шкірі збліднілій,
Й навічно ідем в забуття.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=687876
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 05.09.2016
автор: Олексій Сонях