Сиділа жінка, чорна вся від смогу,
на попелищі хати у селі.
Немов причинна, щось кричала Богу,
стояли люди тихо у дворі.
Вона уже не бачила нікого,
згоріла хата, все пішло з вогнем.
"За що караєш так?" - кричала Богу,
"За що мене закопуєш живцем?"
І раптом грім ударив, як набатом,
аж спалахнула грушка у дворі.
Привиділась в огні стара горбата,
ну де б узялась баба в цій порі...
Шептались люди: хату цю прокляли
дід з бабою, що жили на куті.
Вони усю худобу розпродали,
сховали в вузлик гроші чималі...
... І погорілиця усе згадала,
як плакали навзрид, оті старі.
Вона би може й гроші їм віддала,
але ж не вкрала, а знайшла собі...
Був ранній ранок і базар у місті,
все молоко продалося тоді.
Вже покладе у сховок гривень з двісті,
бо нову хату зводить у дворі.
О, як то тяжко йде оця будова,
зарібки з молока такі малі.
Щоночі сниться їй хатинка нова,
була би пані у цілім селі...
Вона ішла собі, так крок за кроком,
там гуси продають, а там - кролі.
Корову хтось повів із білим боком,
а хтось поніс качатонька малі.
Зашпорталася, й чуть тоді не впала,
лежало щось у хустці на землі.
Присіла й хустку білу розв'язала,
... там були гроші... гроші чималі.
За пазуху швиденько все запхала,
не вкрала ж, а знайшла цей скарб тоді.
І раптом, якась бабця закричала:
"пропали гроші, людоньки, мені...
Та я ж усе, усе з двора продала,
настали в нашій хаті чорні дні.
Я внука так від смерті рятувала,
хвороба їсть Василечка мені.
Одного я його на світі мала,
а більше ні дітей, ані рідні.
Продала нині все, що тільки мала,
а гроші з торби випали мені."
Старій би, може, гроші ті віддала,
але так гріли в пазусі її.
Вона ж не вкрала їх, вона ж не вкрала,
лише підняла гроші із землі.
Йшла молодиця, бабця вслід кричала:
"Хай спалить грім, хто зло вчинив мені!"
Вона би може гроші ще віддала,
але так гріли в пазусі її...
А вже за місяць сум дзвіниця била,
помер Василь, згорів, як у печі.
"На все в житті є вища - Божа сила",
вона ж не винна цій страшній біді...
За внуком вслід пішла горбата баба.
… а в жінки хатка нова у дворі...
І все було би добре, якби баба
не приходила в кожнім її сні.
Сиділа жінка чорна вся від смогу,
а дощ періщив, мов порвався міх...
І через сльози й схлип сказала Богу:
" Найвищий Суд твій, Боже, є для всіх."
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688336
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 13.09.2016
автор: ОксМаксКорабель