Вітаю тебе, чарівна місцинко! Давненько я тут не бувала, здається, ціле життя! Ще юною дівчиною, тільки приїхавши до цього неповторного наддніпрянського міста, приходила іноді, зі своїми молодими друзями погуляти, чи подивитися улюблену кінострічку у невеличкому клубі За-лізничників, що розташувався серед тінистих дерев у цьому, тоді ще по-радянському, трохи занедбаному парку.
Позаду споруди клубу, у гніздечку із очеретів, ховався невеличкий ставочок із теплою водою. Його називали «гарячкою», бо у прохолодну пору вода парувала, витікаючи з широких труб. Підозрюю, що то була технічна в-да із розташованого поруч заводу «Дормаш».
Дітлахи з галасом хлюпалися між очеретами.
Дерева стояли могутні, розкішні, в самій силі та красі. Це додавало йому таємничої привабливості.
У часи «застою» все потроху занепадало, а після знаменитої «перебудови» і зовсім було занедбане.
А тим часом, біля Дніпра непомітно піднявся і затьмарив красою усе інше молодий Придніпровський парк з чудовими алеями та квітниками, вдало підібраними поро-дами дерев, які гармонійно відтіняли одне одного в усі пори року: берези, ялини, плакучі верби, що каскадами спадали понад лавочками на головній алеї та ще багато рідкісних порід. Усі алеї вели до могутнього Дніпра!
Ми б і зовсім забули про маленький парк на «Електростанції», якби не звернув на нього увагу новітній мер Кременчука Олег Мейданович Бабаєв, присланий новою владою, як директор м’ясокомбінату, із самого Києва.
Про цю цікаву людину. з новим європейським мислення, можна говорити безкінечно, як відроджував старе «смердюче» підприємство, перетворивши його на сучасний комбінат зі світлими корпусами, новими технологіями. Як став народним улюбленцем і депутатом обласної Ради, як допомагав кожному, хто звертався до нього.
Так от, саме Олегу Бабаєву, який був тоді уже мером нашого міста, приглянувся занедбаний парк із малень-ким стадіоном. Він, з усією наснагою та енергією, взявся відтворити цю місцину, як виявилося, історичну.
У 1787 році цариця Катерина 2, зі своєю свитою, подорожувала галерою «Дніпро» на південь України.
1 травня вона зупинилася на відпочинок у губернському місті Кременчуку, де був для цього підготовлений будинок генерал-губернатора.
Саме до її візиту, у числі багатьох інших перетворень, і створили у Міському саду цей ставочок, виклавши його дно і стіни білими мармуровими плитами. На острівці, посеред ставка, побудували вишукану, білосніжну ротонду (альтанку з колонами), до якої від берега можна було дійти чудовим вигнутим місточком з мереженими кованими перилами.
Все це історія, яку можна легко віднайти та прочитати в інтернеті.
А тепер – до сьогодення.
Закінчивши реконструкцію стадіону, на радість нашим вболівальникам, взялися до ставочка, який на той час, уже зовсім здичавів.
Довго його розчищали та вирівнювали береги, надаючи історичної округлої форми, аж не вірилося, що з цього, насправді вийде така краса, як на стародавніх світ-линах.
Лиха доля та бандитські кулі забрали у нас улюбленого мера. Тисячі жителів Кременчука щиро оплакували його, прощаючись. Але справи його продовжуються.
Одного спекотного серпневого дня, коли не зваж-ючи на надвечір’я та близькість осені, стовпчики термометрів наче приросли до помітки +32 градуси, ми з подру-гою, намагаючись врятуватися від задухи, висадились у районі електростанції з розпеченого тролейбусу, у якому «зварилися у власному соку» серед спітнілих тіл. Навколо розплавлений асфальт, розігріті кам’яні стіни будинків, загазоване автомашинами повітря і ні одного деревця!
Майже очманілі, переходимо на інший бік дороги, звертаємо на вулицю ім. В. Чкалова і за якихось десяток метрів потрапляємо, наче в інший світ – до відновленого Міського саду!
Моя «водяна» душа, адже зросла я біля озера, кличе мене мерщій до води! Туди я і розігналася по широкій алеї. Але раптом якась нездоланна сила примушує мене зупинитися. Що це? А ноги, тим часом, наче самі несуть мене до якогось вікового дерева. Придивляюся зблизька – та це ж ясень. Він привітно махає розлогими вітами, ніби запрошує у прохолоду могутньої крони. Я несвідомо пригортаюся усім тілом до його теплого, порепаного, приємно шорсткого стовбура, якого і вдвох не обхопити руками. На висоті півтора метри, де він роздвоюється, помічаю гладе-нький сферичний наріст, наче відкрите для усіх, велике і добре серце. Кладу на нього руку, гладжу і сама не помічаю, як починаю розмовляти із цим дивним деревом про свої недуги, проблеми. Ясень, здається, уважно і доброзичливо прислухається, навіть шуміти перестав.
Відчуваю, як в мене вливаються його заспокійливі, лагідні хвильки.
Ледве змусивши себе відірватися, далі вже лечу, як на крилах. У розчищеному ставочку, трохи далі від берега вже красується гарненька ротонда та новенький місточок, правда, не білосніжні, бо роботи ще не закінчені.
Спустившись кам’яними сходами, ідемо з подругою новозбудованою набережною навколо ставочка. Кажуть, що навіть ці прогулянки мають цілющу силу, мабуть тому, тут так багато літніх людей.
Я, раз по раз, зупиняюся, бо у відновленій водоймі вирує таке цікаве життя!
Тисячі мальків атакують шматочки батонів, які приносять відвідувачі саду.
Є де порибалити і дідусям, і татусям з малечею, і, звичайно ж, диким качечкам, які всі чисто занурилися у воду наполовину, так що тільки кумедні задки видно над водою. Та ось вони помітно захвилювалися, швидко вишикувалися у рівний, як шнурок, рядочок та, голосно крякаючи, мабуть за те їх і називають «крячками», швиденько погребли лапками-ластами, цілеспрямовано наближаючись до того місця, де ми стояли. У чому справа?
А виявляється, що то вони ще здалеку запримітили дідуся, який їхав великим триколісним велосипедом.
Він якраз і зупинився біля нас і качача шеренга привітала його голосним і вимогливим кряканням.
Дідок дісиав із чималого багажного пристрою пластикове відерце, наповнене зернами пшениці та кукурудзи і спустив його на довгому мотузку на бережок.
Перламутром розцяцьковані селезні та скромненькі коричневі качечки, для годиться, трохи покуштували дідових зернят і знову вимогливо закрякали.
Дідусь, посміхнувшись до нас, лагідно сказав: «От хитруни! Знають, що буде «делікатес»! І дістав трохи менше відерце з нарізаною дрібною рибкою, яку почав розкидати по воді, слідкуючи, щоб усім дісталося. Раптом він стривожився, помітивши, що не вистачає двох качечок: «Де це вони поділися?». І звернув нашу увагу на скалічену качечку з майже відкушеним крильцем. «Цю бідолашку ледве вдалося врятувати з пащі собаки!»
«На сьогодні – все!», -- виголосив дідусь, розкида-вши останню рибку і розумні качечки, наче по команді «Вільно!» розпливлися у різні боки, продовжуючи «риба-лити» самостійно.
Ідемо далі. Он де, на дощечці, що плаває у воді, вигрівається на сонечку старенька чимала черепаха-костомаха, уважно поглядаючи навколо мудрими очицями.
А маленькі нерозумні черепашки необачно повилазили на берег під захоплені крики дітлахів.
Он уже якийсь вередун пищить: «Тату! Дістань черепашку! Хочу черепашку! А-а-а!». Розумний татко не відмахується від надокучливого синочка, а терпляче пояс-нює: «Не можна брати маленьку черепашку! Он бачиш, її мама дивиться – вона буде плакати за своєю дитинкою!» І малий поступово заспокоюється.
Але безумовно, справжньою окрасою цього ставочку є лебеді! Посеред води, на дерев’яному плоті, для них споруджено власний будиночок з просторою терасою на всі боки. Два білих лебеді – то батько і син. Кажуть, що біла лебідка легковажно залишивши сім’ю, відлетіла собі з чужим лебедем. А ці два сумних лебеді тримаються разом, не шукаючи собі нових подруг, наче стверджуючи відому легенду про лебедину вірність.
А ось пара чорних лебедів цього літа вивела п’ятеро чорних лебедяток. Зараз вони вже підлітки і матуся вчить їх ловити рибку.
Татусь, могутній лебідь, доволі агресивний. Одного разу, коли у нас не було батона, він даремно припливши, виліз із води і, протягнувши довжелезну шию аж на набережну, намагався ущипнути мене за палець. Тепер булки завжди зі мною, коли іду до ставочка. А найголовніше диво – це чорна лебідочка-матуся! Ми спостерігали, як вправно і блискавично вона вміє ловити рибку. Тоді, мабуть, була вона не голодна, тому впіймавши, на заздрість рибалкам, чималенького карасика, показала його лебедятам і відпустила назад у воду.
А іншим разом, доки лебедятка спали у затінку на терасі, вона зголоднівши, «рибалила» для себе недалечко від берега.
Я замилувалася її красою. Граційно вигнута, витончена шийка, тендітна чорна голівка з яскравим червоним дзьобом, у могутніх, наче лакованих чорних крилах – по елегантній білосніжній пір’їнці, а "спідничка" – з пухнастого, кучерявого пір’ячка, наче пачка у балерини з «Лебединого озера»! Незрівнянний витвір матінки-природи!
Кажуть, що на зиму, їх забирає до свого маєтку один із віце-мерів. Дай, Боже, йому доброго здоров’я!
Як би важко не було на душі, побувавши біля «лебединого ставу», очищаєшся від усіх турбот, наче заряджаючись чистою і могутньою силою природи! Як же легко тут дихається!
Не сумуйте на самоті! Приходьте до цього рідкісного джерела добра і натхнення! Приводьте сюди дітей, онуків, правнуків! Нехай же у їхніх маленьких серцях народжується любов до усього живого!
2016
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688981
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.09.2016
автор: Ніла Волкова