Жінка на лавці підсудних
Сидить змарніла така,
Своє життя подумки
Вона зараз перегляда.
Щасливе дитинство в неї
Колись давно було.
Батьки її рідні завжди
Вірили в сім'ю й добро.
Та коли підростати стала,
В школі дізналась вона,
Що крім батьківської віри
Існують смуток і журба.
Юність прекрасна дівоча
З парубком молодим звела,
Покохали один другого,
Та стали на рушник життя.
Там любов і натхнення
Їй доля єдина дала,
Двоє в шлюбі діток
Вона пустила в руках.
Чоловік її милий
На гарній роботі працював,
Старались по любові й вірі,
Все життя вони разом прожити.
Дітки здорові й веселі
З часом виросли давно.
І хто куди у всесвіт
Вони полетіли від них.
Вона у весь час така гарна,
Цінувала повагу й життя,
Для сім'ї все життя вона старалась
Жити, працювати, давать.
Для чоловіка єдиного
Вона була згодна на все,
Якби він тільки рідний
Був щасливий, вдоволений, живий.
Та ось одного разу
В квартиру розпач прийшов:
Чоловік її любий на ніч
Додому не прийшов.
Вона обдзвонила друзів,
І знайомих всіх його.
І до дітей завітала,
Та не було ніде його.
Всю ніч вона вспоминала
У думках про їхнє життя.
Всю ніч вона згадувала
Його ласку, його з нею буття.
На ранок їй подзвонили,
Жінка якась промовила:
- Ти свого чоловіка не чекай більше,
Він у мене ночував…
Він покохав мене жінку,
І тепер я муза йому,
Він зі мною залишиться,
А ти відпусти його.
Жінка опустила голову,
Та вирішила від нього сама,
Все почути й промовити
Правду їхнього життя.
О восьмій годині ранку
Вона під офісом вже
Чекала на рідну людину,
Щоб повернути його.
Ось він на крутій машині
До офісу під'їхав,
З одного боку він вийшов,
Та другі двері відкрив.
А звідти молода дівчина
У міні юбці вийшла:
Блондина, в золоті сама
Із ним під руку виступа.
Жінка зблідла, відступила:
«Що ж тепер їй тут робить?
Як перед офісом чекати,
Щоб з ним одним поговорить?»
Стукнуло серце у неї,
Сльоза по щіці стекла.
Вона на лавці тут сіла
Та чекати його почала.
Через деяку годину
Відкрились двері офісу.
І він гарний вийшов,
Підійшов до машини, та побачив її.
Лице його помінялось,
Зникла радість і тепло,
Він підійшов до жінки
Присів поруч, промовив: «Прости...
Прости, що так вийшло,
Прости, що не зміг зберегти
Наше життя єдине,
Кохання наше по вік.
Я знайшов собі іншу,
Вона гарна й молода,
А ти йди собі жінко,
У мене до тебе кохання нема.
Жінку мов окропом
Хто зверху тут полив,
Тіло заніміло від дива,
Та руки затремтіли у мить.
- Я як же життя наше?
Як же тепер одній,
Як мені без тебе
Одній по долі іти?
Вона подивилась на нього,
Чекала на речі якись.
Та він мовчки піднявся,
Та рушив до машинних дверей.
Вона несамовито встала,
У ноги кинулась йому:
- Ти любий чоловік, мій рідний
Поговори ще хвилиночку.
- Про що мені говорити?
Я все тобі вже сказав,
Та й діти вже наші великі,
А раду собі я дам сам.
А ти вже йди до дому,
Годі вже тута страждать,
Я все рівно до тебе,
До хати не вернусь ніяк.
Він пішов, сів у машину
Та рушила машина його.
А що їй? Як у світі тепер жити
Самій, без половинки її?
Вона піднялась, щоб йти вже,
Та з офісу виходить вона,
Біла така, красива молодиця,
Яка вклала її життя.
Побачила та жінку,
Підійшла та мовила вона:
- Ну чого ти тут все бродиш,
У тебе його вже нема.
- Як ти могла дівчино,
У мене чоловіка забрать?
Ти ж йому роками у доні
Годишся, а ти собі у срам?
- Що ти говориш, тітко?
Чи ти не бачиш вже,
Що він чоловік завидний,
І я достойна його?
Та подивись ти на себе?
Що із тебе можна взять:
Ти стара, і зморшки на лиці,
Чи йому ти пара така?
- Як ти можеш таке говорити?
Ми з ним усе життя,
Все жили і кохали,
А ти говориш таке?
-Ну як хочеш, стара баба,
Та знай, що все рівно
Невідам, не бути йому
З тобою, у майбутньому.
Жінка повернулась іти вже
Та руки самі до її
Схватили та стали душити,
На землю повалила її.
Підбігла тут охорона,
Їх одна від другої відвели,
У слід молода промовила:
-Бабо, пошкоджуєш за це.
До дому прийшла у розпачі,
Випила стакан,
Ліків якихось з аптечки
Та на диван прилягла.
Не в довзі приїхала скора,
Хтось визвав її одраз,
В лікарню відвезли ту жінку,
Спасли, привели в почуття.
Та на ранок в ізолятор слідчий
Відправили її в годину ту,
Як говорив тоді слідчий:
«Вона на життя позарилась …
Як могла вона просто
На доню магната піднять
Руки свої у подумках,
Вчинити тій такий срам?
А ще крім всього того
Вона хотіла піти
Без дозволу, без розплати
Кудись у вічність, з життя.»
Тоді проводилось слідство,
Все говорили їй,
Що страшне, несамовите вчинила,
За це треба сидіти їй.
Все як одне на одне
Хочуть щось від неї всі,
Та навіщо їй зовсім жити,
Якщо рідного коло неї нема?
Видно по життю так треба,
Що всього півжиття
Прожити їй у повній любові
А решту у в'язниці сидіть.
Так, згодом її посадили,
За злочин, що скоїла,
Її діло підшили,
А її в камеру.
У в'язниці тій познайомилась
Вона з віруючими людьми
Та віру їх до Бога Всевишнього
Вона без сумнівів прийняла.
У Живого Бога повірила
Та прийняла у серце Отця,
Тепер, що б не сталося з нею,
Вона на Бога дивиться.
Так Бог Живий приходить
В тяжкий для людей час,
Коли всі спроби здійснено
Та надії більше нема.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689142
Рубрика:
дата надходження 16.09.2016
автор: Олена Самарич