Вже серед нас давно тебе нема,
Стоять в зажурі верби і тополі.
За вік вони побачили сповна…
Сини твої вже стали сивочолі.
У незворотті суть і плин життя,
Твої вже брате виросли онуки.
Роки пливуть у нове майбуття,
Їх віддали сини онукам в руки.
Горить калина в нашому саду,
Червоно брате, так червонно…
Знов зупинюсь… побачу і піду,
І на щоці сльоза моїй солона.
О доле, доле, серце не кинжаль,
З тобою брате разом ми садили.
Здушила груди й жме мою печаль,
Чого в житті моєму, наслідила?
Біжать роки… і котиться луна,
На плечах пам'ять доленька нестиме.
Відійде осінь… і прийде весна,
В дворі у нас черемуха цвістиме.
Та жаль мій брате…брате мій, як жаль,
Що онучків не можеш ти зустріти.
Старенькій нашій матері печаль,
Залишив ти в синах своїх, як квіти.
Журбу ж поклала доля, нам нести,
Ятрать за душу спомини далекі.
Та прийде час усіх нас провести…
Крильми махають з обрію лелеки.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690752
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 25.09.2016
автор: Дідо Микола