Не маю я права збитись
Із шляху, що дід обрав,*
І пам’ять не дасть про вбитих
На тлі весняних заграв.**
Й про тих, хто в снігу згоріли
В лютневім тоді вогні,***
І «градом» кого зарили
В Донбасі у цій війні.
Й забути не маю права
Про землю свою і рід,
Князі як на шмаття рвали,
Та вижив-відбувсь нарід.
Хоч рани про себе знати
І досі іще дають,
І замість того, щоб гнати,
Орді свій народ «здають».
Й мовчати не маю сили,
Бо важко в собі нести
Ту дійсність, як юних, сильних,
Ми змушені провести
Туди, звідки не вертають,
Де звуків не чуть війни,
Де ангели їх вітають –
Потрібні вже там вони.
І звідки узяти сили,
Як серце й душа кричать:
– Війна ж плодить біль і сиріт
Й страждають хлоп’я й дівча.
Я вільно бажаю жити
Й радіти зіркам і дню,
Й волошкам у морі жита,
Любити землю й рідню.
13.07.2016.
*Мій дід, Лобода Іван Васильович, був репресований у 30-і роки сталінською системою.
**Перші жертви війни з Росією (2014р.)
***Небесна сотня, котра загинула в кінці лютого 2014р. під час Революції Гідності.
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=691289
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 28.09.2016
автор: Ганна Верес (Демиденко)