Зараз
- Гей, ти що заснув? – Аліна потрясла мене за плече.
Я розплющив очі. Шия затекла. Ми попали в затор, тож тепер мали чекати. Сашко нервував. Йому було некомфортно почувати себе, затиснутий між інших машин. Я все ще протирав очі. Знов снилось Я вже не міг точно сказати від коли мені почало снитись минуле. Рідко, але мітко.
- Просто повільно кліпаю – буркнув я, розтираючи очі.
- Так, звісно – байдуже протягнула Аліна.
Більше ми не говорили.
***
За три дні до:
Я не знаю, скільки часу я провів в темряві, доки не почув її голос.
- Макс! – крик пронісся спалахом світла в темряві.
- Ліля! – зрадів я – йди на звук мого голосу!
Знову спалахи. Я покрокував туди звідки вони з’являлись. Ось маленька цяточка білого світла розширюється прямо в мене перед очима. Я не помітив, як воно стало нічним шумом Києва.
Я прийшов в себе. Ліля склалась калачиком поряд і плакала.
- Ненавиджу вас – тихо схлипувала вона.
Я хотів простягнути руку, погладити її…
- Не варто – почув збоку голос Марка – краще зараз її не чіпати.
Він сидів на краю і курив. Я піднявся і направився до нього. Зараз він виглядав смертельно стомленим. Від самовпевненої посмішки залишилась лише слабка тінь на його лиці.
- Більше так не роби – тихо сказав він.
- Вибору не було – я сів поряд з ним – її треба було рятувати. І дякую, що витягнув.
- Пусте – Марко подивився мені в очі.
Він щиро всміхнувся, що на мить я почав довіряти йому. Я наче забув хто насправді мій брат.
- Але я говорив не про те – його вираз лиця став суворим – більше ніколи не заходи в темряву. Просто не сходи зі світла. Я знаю, як інколи хочеться підійти до тих, кого ти там бачиш. Але їх немає. Вони не там. В тій темряві лише твої спогади про тих людей. А спогади грають з нами злі жарти. Як тільки ти забудеш про це – рахуй ти зник.
- Як в тобі це вдається? – тепер вже я глянув йому в очі – Як вдається не піддаватись докорам сумління? Не мучити себе за вчинене. За зроблені помилки.
- Я просто вірю.
- Віриш в що?
- Що все це було потрібно. Навіть якщо це й неправда, моя віра в це не дає мені зануритись в те, в чому ти вже давно топишся. Ось це й весь секрет.
***
Ліля все ще тряслась, коли спускалась по сходах. Вона не знала, що відчуває: гнів, полегшення, спустошення, радість, сум. Зате я знав – ненависть. Марко витяг нас обох, але, щоб Ліля могла вийти з того стану, їй довелось свідомо відмовитись, від тих здібностей, котрі вона хотіла розвивати. Відмовлялась вона добровільно і сама перед собою, а себе не обдуриш. Тепер вона житиме без прокляття, але здібності її пішли. Вона вірила, що вона особлива, а в один момент вона просто перестала такою бути. Нехай вона тепер житиме не боячись, але чого варте таке життя? Для нас з нею відповіді були різні. Завтра вона нас зненавидить – вирішив я.
Але це буде завтра.
Ніхто не промовив ні слова, всі мовчки пішли спати. День видався ще той. Старий я для такого – вирішив я по дорозі на балкон. Нічний вітер хотів заштовхнути мене всередину, як тільки я вийшов. В нього не вийшло, як в мене не вийшло б заснути. Дістав сигарети. Хотів запалити, але зупинися. Сам не до кінця розумію чому, але факт є фактом – пачка вилетіла геть. Пройшло вже багато часу з того моменту, але палити я поступово кинув. А ще – через деякий час, я зав’язав з алкоголем. Проте мова не про це. Тоді я просто хотів заспокоїтися. Хотів подумати.
- Я не заважаю? – позаду мене з’явився Марко.
- Ні – збрехав я.
- От і добре – брат оперся на перила поруч зі мною.
Деякий час ми стояли мовчки слухаючи нічне небо.
- Дякую, що витягнув нас – я першим порушив тишу.
- Ти б зробив так само – Марко зніяковів.
- Не впевнений.
- Зробив би, Макс. Ти можеш ненавидіти та зневажати мене, але факт є фактом – ми брати і ти не зможеш закрити на це очі. Як і я не зміг.
Я промовчав.
- Вибач, що водив тебе за ніс – сказав Марко – я недооцінив тебе.
- Правда? – ядовитою посмішкою посміхнувся йому.
- Чесно – Марко вдав, що не помітив насмішки – в нашій команді тепер є Аліна. Над Лілею більше не висить прокляття, а це значить, що наш будинок вночі не вибухне, чи машина з нею не протаранить заправку. По моєму хороший варіант.
- Ти все ще водиш мене за ніс – нагадав я – і все ще намагаєшся заговорити мені зуби.
Марко зареготав непідробним сміхом. Я знав, що попав в яблучко.
- Я б сказав правду, але ти ж знаєш, що не хочеш її чути.
- Он як? Ти тепер за мене вирішуєш?
- Думаєш, якби це було щось невинне, я б не сказав?
Це був хороший аргумент. Тільки от Марко рідко робив щось безневинне. Невдалі експерименти, що привели до гибелі цілої сім’ї. Смерть Едика з появою полтергейстів. Тепер спроба стати на місце покійника Соколовського. І попри це все йому вірять, ним захоплюються. Скажи людям, що в жахливих вчинках, котрі ти робиш є вища ціль, і тобі все пробачать.
- Я все ж ризикну – сказав йому – і захочу почути, що в тебе за ціль. Звісно все між нами.
Марко мовчки подивився на мене. Він вивчав мене, оцінював чи варто. Нарешті він заговорив…
***
За два дні до.
Саша з Аліною сиділи в вітальні і дивились телевізор. Плазмовий з наворотами й можливістю запису та виходу в Інтернет. Тож я ніскільки не здивувався, коли вони попросили нас сісти, сказавши, що записали для нас щось.
Там був репортаж новин. Пряме включення з лікарні де я лежав. За словами репортера: невідомий вбив двох чоловік (зарізав ножем) і зник з лікарні. Поліції знайти його не вдалось.
- Хто б сумнівався? – прокоментувала Аліна.
Між тим репортаж продовжився. Кілька чоловік з моєї палати описали копам мене. На теле-екрані з’явилось зображення олівцем, котре дуже віддалено нагадувало…
МЕНЕ.
- Вони припустили, що це ти – сказав Саша – ти зник, а Тараса ніхто ж не бачив. Ну крім тих двох…
Я нічого не відповів. Просто не знайшов, що сказати. От чого, так цього точно не чекав. На мене повісили подвійне вбивство. Тепер мене шукатимуть «по гарячих слідах». Репортаж між тим продовжувався. Камера показала розмазані по лиці сльози рідних, котрі закликали копів знайти мене, а Бога – влізти в цю справу і покарати мене на тому світі.
- Я цього не робив – нарешті дар мови повернувся до мене.
- Ми з тобою тоді були, забув? – пробурчала Аліна.
Марко не реагував ніяк, а це означало лише одне: Марко думав. Останній раз, коли він так думав зазвичай ставалось щось погане. Хтось страждав.
- Нам потрібно його знайти – врешті видав він – і чим швидше, тим краще.
- Він чекає цього – спокійно сказав я.
- Гірше. Він зіграє на випередження.
Наче на доказ його слів десь далеко залунали сирени.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692516
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.10.2016
автор: Тост