Ще з ранніх років підсів на літературу.Ні,ну звісно,спочатку був дитячий горщик,але сидячи на ньому,вже гордо тримав подарований буквар,заворожено листаючи яскраві сторінки.Залежність від друкованого слова мені передала моя бабця,вчителька мови та літератури,царство їй небесне.Головне,що так вміло й непомітно передала,наче з тією ранковою манною кашею,смак якої досі ні з чим не сплутати.
Моє дитинство пройшло серед різнобарв’я квітів,чарівного світу казок та пісень.Згодом до мого зору потрапили морські піратські романи,таємниці англійських детективів та загублених цивілізацій.
У школі я читав лише те,що справді цікавило.Тому часто виникали суперечки з учителем.Але я відстояв свою позицію і переконання з твердою “четвіркою”в атестаті.
Близько 20-ти потягло на поезію.Потягло таки неймовірно.Від зарубіжних класиків до сучасних вітчизняних.Глибина думок,мелодичність слів та рим,біографії авторів,-все це зачіпало мою тонку й спраглу до вражень натуру.Та з усіх геніїв пера і слова ідеалом для мене залишився Єсенін.Його вірші та поеми я міг перечитувати кілька разів на тиждень.Дійшло до того,що сторінки єдиного примірника його творів стерлись,а літери просто розгубились.І одного разу я зустрів…Не повірите,я зустрів Єсеніна…
Того грудневого дня сонце втомлено тяглось на захід.Іржавим колесом плавно ховалось за горизонт.Під ногами схлипував перший сніг,міський сквер окупувала зграя вічно голодних голубів.
Єсенін стояв непорушно.На світле курчаве волосся лягали дрібні сніжинки,роблячи його образ ще загадковішим.Він замріяно глянув вгору і посміхнувся.Єсенін мовчав.
Замість того,щоб розпочати культурну дискусію про роль європейської класики в радянській літературі,принципи імажинізму та “Стойло Пегаса”,поетичний поєдинок з Маяковським,бунтарський нескорений норов,алкоголізм і кохання…Замість того всього я ляпнув тільки одне,що так свербіло на язиці:
-Скажи,Сєрьога,от якого ти поліз у той клятий зашморг?
Не відводячи погляду від згасаючого за обрієм сонця,він печально видихнув і промовив:
-Знаєш,просто за…бало…абсолютно все…
Промовив та з гордо піднятим підборіддям і пішов,підправляючи золотисту кіпу волосся.Пішов так і не дізнавшись,що давно відспівана пісенька партійних стерв’ятників,ті ,хто звалися друзями-товаришами,виявилися звичайними щурами.Пішов,не дізнавшись,що село,за яке так завзято змагався вибите в корінь,нерушима імперія,збудована на крові та кістках робочого народу ганебно пала,а на її уламках зросла нова,депресивно-агресивна,войовничо-загарбницька з кегебешним виродком у керма.Пішов,не побачивши,що від славних прокурених кабаків не лишилося нічогісінько.Тепер вони звуться гламурними нічними клубами без краплі смаку й виду.Що незмінними лишились тільки пори року,вільний степовий вітер,ті ж одинокі зорі над землею.
Але він пішов,повільними кроками розриваючи білосніжну пелену вечірнього скверу.Він пішов так,як того самого фатального грудневого дня.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693054
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.10.2016
автор: Ендрю Мітін