Сьогодні небо пахло запашним какао. Причина доволі проста: маленька дівчинка з синіми виразними очима і чорним хвилястим волоссям розлила каструлю зі смачним напоєм, коли бігала хмарками. Соня, так звали дівчинку, була єдиною дитиною, про яку знали абсолютно всі жителі неба! Хто своїм дзвінким голосочком, немов молотком розбивав на друзки тишу? Соня! Хто час від часу рвав хмарини на шматочки так, що потім небо мусило збирати їх до купи? Соня! Хто розмальовував небо, поки Вечір спав? Звісно Соня… Коли дівчинка закінчувала творити, її підхоплював на руки Вітер і ніс хтозна куди. Соня махала руками і ногами, роблячи вигляд, що не хоче летіти, а Вітер гладив її кудряву голівку і тихенько шепотів лагідні слова. Дівчинка в такі моменти почувалася неймовірно!
Минув час… Соня виросла, але не втратила дитячості! Кожного дня вона гасала пухнастими хмарками, як в дитинстві і посміхалася. До дівчини час від часу підлітав Вітер і починав гайдати на руках, як малу дитину. Соня у відповідь посміхалася і розкидала повсюди сяючі промінці, які так і линули з її гарних очей. Потім дівчина як завжди малювала, а після того довго лежала на улюбленій хмаринці, аж поки сон не забирав її.
Одного разу Соня почула розмову двох дідусів, які говорили про те, що окрім неба є земля, на якій також живуть люди. Ця земля знаходиться під небом. Шокована дівчина миттю схопилася і побігла туди, де її ніхто не побачить. Вона впала на коліна і почала відривати по шматочку неба, аби зробити дірку і вдовольнити свою цікавість, але шматки вперто зросталися, на відміну від хмарин, які можна було розірвати, як вату. Тоді Соня прийнялась кликати Вітер. Щойно він прилетів, дівчина заблагала:
- Допоможи мені, будь ласка, не дай шматочкам неба зростися між собою.
- Навіщо тобі це, Соня? – запитав відданий друг.
- Хочу подивитись на землю.
- Хто тобі розповів про її існування? – здивувався Вітер.
- Ніхто… Почула розмову двох дідусів.
- Я так розумію, ти не відступишся.
- Нізащо не відступлюсь! – відповіла дівчина.
Після цих слів Вітер прийнявся роздувати небо. Коли неприступна блакить все ж таки здалася, Соня миттю припала до дірки, але, нічого не змогла розгледіти. Тоді дівчина підійнялася з колін, і подякувавши Вітрові, стрибнула в дірку.
На землі її чекала неприємність: бур’ян захватив розкішне волосся в свій полон. Дівчині конче потрібна була допомога, але люди йшли повз, думаючи, що вона п’яниця раз серед білого дня валяється в бур’янах. Лише старенька бабуся допомогла дівчина, а після того - повела до себе додому. Всю дорогу Соня мовчки розглядала свою рятівницю: обличчя встелене зморшками, шкіра тускла, спина згорблена, але очі, очі які! Вони сяють, мов сонце, в них стільки доброти, щирості, тепла. Бабуся зупинилася на мить, потерла коліно, яке раптово заболіло, і рушила вперед. І чому, ті, кому самим потрібна допомога, частіше всього допомагають?
Коли бабуся з дівчиною опинилися в будинку, ніч вже давно випила світло дня. Новознайомі трохи побалакавши, лягли спочивати. Соня вперше не відчувала під собою легкості улюбленої хмаринки, тихого дихання сонного неба, його незрівнянної прохолоди. Дівчина торкнулася рукою стіни і її охопив жах загнаної в клітку пташки. Вона, не довго думаючи, покинула будинок, аби вдихнути свободу. Цілу ніч Соня гасала, як навіжена, через це її волосся стало дуже пишним, а погляд - диким. Вранці дівчину помітив якийсь серйозний чоловік в офісному костюмі. Соня посміхнулася йому, а натомість отримала нечувану грубість.
- Тільки дурні посміхаються просто так, - сказав він.
- Якраз зовсім навпаки, тільки дурні шукають приводів для посмішки, - відповіла дівчина.
Чоловік, розгубившись, тільки фиркнув у відповідь. Жителі неба й подумати ніколи не могли, що розумні люди просто так не посміхаються! Дівчина поправила сукенку і пішла: їй дуже кортіло роздивитись все як слід... Спершу ласа до всього нового дівчина безмежно раділа небаченим раніше квітам, деревам, травам, поки на її шляху не з’явився якийсь грубий, неотесаний мужлан. Він помітив на шиї дівчини кулончик, штовхнув її, зірвав прикрасу і побіг. Це все відбулося серед білого дня в натовпі людей. Соня була шокована тим, що її ніхто не захистив. Дівчина набралася сміливості і підійшла до компанії молодих хлопців, які стояли неподалік, аби поцікавитись чому ті лишились осторонь. Хлопці здивовано глянули на Соню, наче вона сама винна в тому що сталося і пішли собі, не проронивши й пари з вуст. Дівчина ще довго гуляла земними просторами, доки не зустріла подругу дитинства, яка також покинула небо.
- Ніно! – викрикнула Соня. – Я так довго тебе не бачила!
- Моє ти сонечко, - лагідно прошепотіла Ніна і зі сльозами на очах кинулась обіймати подругу.
- Ну як тобі земне життя? – поцікавилась Соня.
- Складне, та й люди інші, але мені тут більше до вподоби, бо ніхто не витрачає час на мрії, романтику та інше безглуздя.
- Безглуздя?
- Так. Ось, наприклад, кохання… Навіщо мріяти про те, чого взагалі немає. Чи не краще зайнятись пошуками людини, яка буде тобі підходити за характером і життєвими планами.
- Ніно, як це немає кохання?
- Соня, я не буду тобі нічого доводити, повір мені на слово, а зрозумієш потім.
- Ну добре Ніно, можливо і зрозумію. Вибач, я дуже втомилась за день, піду спати.
- Куди? У тебе ж напевно немає будинку.
- Він мені не потрібен. Раніше я спала на хмаринці, а тепер буду спати на траві.
- Не сміши мене, подруго, всі порядні люди сплять в будинках. Ходімо!
Соня хотіла сказати, що їй важко звикнути до чотирьох стін, які немов клітка обмежують свободу, але передумала. Треба зробити ще одну спробу. На цей раз дівчина лягла подалі від стіни, щоб не торкатися її і, дякувати Богу, заснула. На ранок подружки сіли за одним столом поснідати і заодно обговорити майбутнє Соні.
- Тобі потрібна робота з високою зарплатою, - почала Ніна, - я тебе влаштую до офісу, який знаходиться неподалік, там мій друг працює начальником, він і допоможе освоїтись і грошима не обділить…
- Ніно, я не хочу до офісу!
- Не кажи дурниць. А що ти хочеш?! До кінця своїх днів розмальовувати небо?
- Так.
- Це неможливо: ти більше ніколи не повернеш те, що було в минулому.
- Соня глянула на подругу крізь сльози і сказала: раз так, то я згодна.
Відтоді життя дівчини повністю змінилося. Вона кожного дня ходила на роботу, яку терпіти не могла і кожного місяця отримувала чималу зарплатню, яка тим не менш не робила її щасливішою. Соня перестала радіти життю, як раніше, перестала дбати про свій зовнішній вигляд. Вона перетворилася на сіру мишку з потухлими очима. Коли дівчині виповнилось двадцять п’ять років, подруга знайшла їй нареченого. Соня з першого погляду впізнала в ньому того самого чоловіка, який стверджував, що тільки дурні посміхаються просто так. Дівчина давно розчарувалася в коханні, тому не стала слухати своє серце, яке кричало, що це не та людина. Чоловік дуже їй підходив серйозністю, відповідальністю - з таким не виникне жодних проблем. Через кілька місяців люди, яких звів холодний розрахунок, побралися…
Одного ранку Соня прокинулась в сльозах, тому що нарешті зізналась сама собі, що не хоче більше працювати на остогидлій роботі і жити з нелюбим чоловіком. Дівчина вийшла надвір і побачила ту саму бабусю, яка виплутала її волосся з бур’янів.
- Соня, я так довго тебе шукала, - прошепотіла бабуся.
Дівчина обійняла стареньку і знову відчула себе живою.
- Бабусю, Ваше місце не на землі? – сказала вона.
- Твоє також, моя люба. Я спустилася з неба, щоб розшукати тебе і повернути додому.
- Але чому саме Ви? - запитала Соня.
- Тому що Вітер не в праві покидати небо: він може тільки дути на землю.
- Бабуся, взяла Соню за руку і спитала чи готова вона до тяжкої, виснажливої дороги.
- А чому вона має бути виснажливою? – запитала дівчина.
- Тому що падати завжди легше, ніж підійматися, - відповіла бабуся.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693120
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.10.2016
автор: Вікторія Сінкевич