Рано вранці надвір вийшов заспаний маленький хлопчик. Обличчя його щедро вкривало ластовиння, а в очах зосередилась дитяча втіха. Він розім’явся і поскакав на одній нозі в добре знайомому напрямку. Там, за межами людської метушні, розстилається самотнє небо, якому тиша дорожча за все на світі. Під цим небом красуються налиті сонцем золоті колоски пшениці, різнокольорові метелики, польові квіти. Хлопчик любив знаходитись на самоті. Він ковтав повітря, насичене різким запахом трави, дивився як хмари снують небом і як посміхається сонце – це все збуджувало дитячу уяву.
Євген часто дивився блакитними очима в саму душу неба і мріяв стати таким же незалежним. Він був переконаний, що мірилом людського щастя є здатність належати самому собі цілком і повністю. Які ж вони наївні дитячі роздуми! Людина завжди залежна від сім’ї, від людей, яких любить…І це чудово! Не було б залежності, не було б таких понять як піклування, як допомога.
Якось хлопчик повертався зі школи. Сонце гріло йому спину, легенький вітерець шепотів щось на вушко, а під ногами легко дихала земля. В грудях Євгена билося гаряче серце, тому він помчав якомога швидше. Повз хлопчика пролітали високі й низенькі дерева, хмари різноманітних форм, веселі обличчя дітей. Євген так швидко гнався за непосидючим вітром, жадібно ковтав насолоду, що сили зовсім скоро покинули його. Тоді хлопчик сів на землю і обійняв поглядом маленьку жовту квітку, яка контрастно виділялась з-поміж синіх подруг. Євген опустився на коліна і вже готовий був торкнутися загострених пелюсток, але його увагу раптом привернув котик, який спав, підібгавши передні лапки. Чорна шерсть божественного творіння виблискувала на сонці, а тіло здригалося від холодних подихів вітру. Хлопчик не маючи змоги втриматись, підійшов до тваринки , взяв її на руки і поніс додому.
Євген назвав котика Мурчиком. Він був таким смішним! Обожнював стрибати під музику, висувати язичка, коли бігав, стукати лапами по дерев’яній підлозі. Тепер хлопчик засинав і прокидався тільки з улюбленим котиком, брав його на прогулянки, розповідав особисті історії. Мурчик завжди слухав уважно, ніби розумів кожне слово чужої для нього мови, його очі ставали загадковішими, а вуха довшими. Принаймні Євгену так здавалося.
Минали дні, солодкі та незбагненно чудові. Євген купався в любові та піклуванні батьків, а Мурчик – в любові та піклуванні Євгена. Вірні друзі почувалися захищеними і цілком щасливими. Хлопчик згадав про своє бажання стати абсолютно незалежним, як небо, і в його голівоньку завітали серйозні роздуми.
- Мамо! – згодом покликав найріднішу людину Євген.
- Що сину?
- Залежність – це погано?
- Буває погано… Наприклад, залежність від власних страхів, переживань. Але є інша сторона медалі: залежність у відносинах між тими, хто любить одне одного, кохає. Вона свідчить, що ти комусь потрібен і що тебе потребують інші. Ми пазли, які доповнюють одне одного! Самотня, талановита людина, самотня гарна жінка – це пазли, які невдовзі примкнуть до когось і все зміниться на краще!
Євген обійняв котика і відчув спокійне калатання його серденька. Талановитий мрійник зрозумів: Мурчик щасливий, бо залежить від нього! Котику потрібні обійми, лагідні слова, добрий погляд.
Вечір спустився на втомлені за день будинки. Небо видихнуло останнє тепле повітря і наситилось холодним. Так приємно зараз сидіти в затишному сімейному колі, час від часу визирати у вікно та поглядом хапати далекі зорі. Вечір поволі перетік в ніч, яка заховала в своїх обіймах усе довкола. Погляди, жести, міміка втратили значення… Для міцного сну вони непотрібні – потрібне лише тепло тих, хто знаходиться поряд фізично або думками. Євген, Мурчик, тато і мама почувалися фантастично. Вони не самотні – вони є одне у одного, а це найважливіше! Заснули всі думки: лишився тільки спокій оповитий сріблом чудної ночі.
Непомітно пролетіло щасливе дитинство! Настав час Євгенові стати серйознішим: вступити до академії мистецтв та здійснити свою мрію стати великим художником. Зранку до пізньої ночі хлопець займався вдосконаленням себе! Батьки не могли натішитись своїм сином, а от Мурчик дуже сумував: йому не вистачало ласки, тепла. Котик перестав бути веселим, він все частіше лежав скрутившись калачиком і сумно дивився на свого друга. Які ж вони дивні ці люди: спочатку забороняють собі виявляти щирі почуття, задля досягнення своєї мети, а потім обов’язково страждають від недостатку цих почуттів. Мурчик часто підходила до Євгена і міцно тулився до його ноги, сподіваючись на таку бажану взаємність, але нічого не отримував, окрім палких слів докору. Зараз хлопцеві було ніколи любити та кохати. Маленький хлопчик виріс і, на жаль, забув про свої ж висновки стосовно залежності.
Ця п’ятниця була найщасливішою в житті Євгена, він нарешті дізнався результати екзаменів, дізнався, що вступив! Новобраний студент світився від радості та почуття самовдоволення. Він без упину ходив вулицями та посміхався усім підряд. Євген і незчувся як день перетік у вечір. Нічого не поробиш треба повертатись до рідної оселі.
- Я вступив до академії!!! – закричав хлопець, щойно опинився вдома.
- Це чудово, сину, - спокійно відповіла мама, - але я мушу повідомити тобі дещо жахливе.
- Що, мамо? – схвильовано запитав Євген.
- Мурчик пропав.
- Але як? Ви що зовсім за ним не пильнували?!
- Вибач, сонечко, не знаю як це сталося …
Біль та гіркота залоскотали Євгенове серце і визвали сльози. Раптом пригадалися всі радісні моменти пов’язані із Мурчиком, моменти, які не забудуться, попри все на світі.
- Мамо, як гадаєш він повернеться?
- Я не можу цього знати, синку, - чесно відповіла мама.
Настала субота, потім – неділя, понеділок, вівторок…Євген кожного дня ходив знайомими та незнайомими вулицями в пошуках свого чотирилапого друга, але марно. В кінці кінців хлопець перестав вірити, що котик знайдеться. Хай там як, але життя мусить продовжуватись! Євген з головою поринув в мистецтво, аби не думати про те, що сталося. Талант і наполегливість зовсім скоро прославили хлопця серед викладачів та студентів. Він почав брати участь в виставках, різноманітних конкурсах, досконало вивчати творчість талановитих художників.
На вулиці йшов перший сніг. Небо наскрізь прошили холодні нитки, які неможливо побачити, можливо тільки відчути. Вулиця перестала бути звичайною… Будинки немов кокетливі дамочки повдягали білі капелюхи, дерева накинули теплі шуби, а молоді гарні дівчата весело сміялися, як колись в безтурботному дитинстві. Євген хапав кожен погляд зими і від того його тілом розливалося тепло холодного казкового вечора. Художник посміхнувся і швидко збагнув, що саме йому зараз хочеться намалювати. Він глянув у вікно, аби запам’ятати свої враження і побачив її. Дівчина була невисокою, худенькою, з чорними очима та білосніжною шкірою. Євген вийшов з будинку і завмер.
- Хто Ви? – поцікавився врешті-решт хлопець.
- Фея.
- Якщо це правда, то де Ваші крила?
- Я і без них можу літати.
- Як?! - здивувався Євген.
- Не обов’язково мати все необхідне, щоб здійснювати свої мрії. Ось, наприклад, мій друг, малює чудові картини ногами, бо, на жаль, втратив руки під час війни. Чудова людина! Він ніколи не жаліється на свою долю і радіє більш за все не власним успіхах, а життю.
- Я також малюю, щоправда на відміну від Вашого друга маю все необхідне.
- Ви молодець, - лагідно сказала фея і посміхнулась, - але майте на увазі це не причина забувати про тих, кого любиш.
- Забувати кого? Ви щось знаєте про мене?
- Знаю. Я ж фея, - почув Євген спокійну відповідь, - а забули Ви про котика.
- Мурчик, - ледь чутно прошепотів хлопець, - я ж про нього не забув , він сам пішов від мене.
- Запам’ятайте: частіше всього йдуть, коли почуваються непотрібними.
- Невже я повинен рабськи виконувати забаганки тих, кого люблю, щоб вони почувалися потрібними?
- Прикро…- відповіла фея. – Колись Ви були зовсім іншим.
- Яким?
- Ви розуміли, що котик залежить від Вас, що він потребує уваги, піклування… На жаль, з плином часу Ваша мета стати художником затьмарила людяність. Іще раз повторюю: частіше всього йдуть, коли почуваються непотрібними.
- Хлопець після довгого мовчання сказав: я винен в тому, що мого котика немає поряд. Винен.
Фея нічого не відповіла…. Вона просто обійняла Євгена, і йому стало легко, спокійно, як колись з Мурчиком. В такі моменти розумієш цінність тих, хто знаходиться поряд.
- Тримайте браслета. Одягніть його на руку та відправляйтеся шукати котика, - сказала фея.
- Чим мені допоможе звичайний браслет? – здивувався Євген.
- Якщо Ви зіб’єтесь з дороги, кольне серденько і стане ясно куди рухатись далі.
- Дякую Вам.
Фея вкотре посміхнулась і її чорні очі заграли різноманітними відтінками. Поступово обличчя неземної краси втрачало свою насиченість і дуже скоро загубилося серед блакитних хмар, вічних небесних мандрівників. Євген стояв не рухаючись, його тілом бігали мурашки, вірні супутниці внутрішньої душевної кульмінації. Довго Євген стояв на одному місці, попри свою рішучість не зволікаючи, вирушити на пошуки Мурчика. Хлопець відчув, що закохався в прекрасну фею, тому крикнув їй: повернись!
У відповідь тиша, пронизана відлунням теплої посмішки небесної дівчини, яка живе на землі серед людського горя та щастя, нестримної радості та відчаю. Вітерець торкнувся вуст Євгена і він зрозумів хто це. Раптом прийшло усвідомлення, що прекрасна фея обов’язково повернеться. Хлопець одягнув браслета і нарешті пішов шукати Мурчика.
Під ранок хлопцю стало важко йти і він сів перепочити. Могутні дерева якогось невідомого лісу зачарували Євгена: складалося враження, що завдяки внутрішній силі, вони зловили непосидючого вітру, який покірно скорився густо переплетеним гілкам. Хлопець обійняв одне з дерев і відчув як його переповнює енергія. Так впливає на людину природа. Тепер художник мав достатньо сил, щоб рухатись далі. Євген вкотре пригадав Мурчика і йому стало тепло на душі.
Яким же чудним був новий день! Білосніжні хмари час від часу обіймалися, а в повітрі витала ніжність і лагідне тепло. Євген, набравши швидкість, пішов: йому кортіло скоріше знайти Мурчика. Хлопець повністю розслабився, але як виявилось рано. Враз потемнішало і страх затріпав своїми чорними крильми, передчуваючи насолоду від швидкого дихання та голосного стукоту серця тих, хто трапиться на шляху. Євген почувався безпорадним: щось пило малими ковтками, як смачний чай, його здоровий глузд, скручувало ноги… Хлопець зібрався духом, швидко рвонув вперед і так само швидко впав. Коли він піднявся з колін, темрява відступила! Художник, озирнувшись, помітив біля себе величезного павука, який не гаючи часу, почав плести павутиння. Євген не встиг і оком змигнути як його з голови до ніг окутало тонке мереживо, геніальний витвір мистецтва, який годі було розірвати, або хоча б виплутатись. Павук, готуючись до вечері, потирав живіт… Хлопець тільки очима кліпав і тремтячими руками намагався вирватись на свободу. Смерть була вже зовсім близько, дихала в потилицю і кістлявими руками торкалася переляканого Євгена. Раптом павутиння не стало. Повіяло солодким теплом глибоких очей і стало зрозуміло, що рятівниця прекрасна фея!. Хлопець, посміхнувшись, тихо сказав дякую. Подальша дорога була відносно легкою: тільки серденько час від часу кололо, підказуючи, що необхідно йти в іншу сторону.
Одного дня Євген нарешті знайшов Мурчика! Котик виглядав жахливо: тускла шерсть, лапки, як соломинки.
- Він мертвий, - повідомило небо.
- Мертвий? – перепитав шокований Євген.
- Так. Я заберу його.
- Ні, не забирай, краще поверни до життя! – крикнув хлопець.
- Повернути до життя може тільки той, хто відібрав його, тобто ти! – сказало небо.
- Моя байдужість причина смерті? – запитав Євген.
- Ось бачиш, ти й сам все розумієш, - пролунала відповідь.
Євген пригорнув до себе котика, і о чудо: він ожив! Не встиг хлопець натішитись обіймами з любим другом, як з’явилась фея… Євген поцілував кохану і несподівано у неї за спиною виросли крила! Крила, завдяки яким польоти набудуть легкості!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693121
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.10.2016
автор: Вікторія Сінкевич