Я часто думаю ночами,
Що буде, як мене не стане!?
Можливо вже ніхто і не згадає,
Коли до сходу сонця ранок встане.
Коли останні зорі засіяють,
Холодним блиском льодяних небес.
Сліди мої зима позамітає,
І більше не піду на Еверест.
Я знаю, що таке болить душа,
Я знаю як назавжди щось втрачати.
Коли когось покличуть небеса,
А головного так й не встигла розказати.
І більше захід сонця не побачу,
Я не навчилась танцювати під дощем.
Я так багато намагалась зрозуміти,
Та мрії були спалені вогнем.
Цей світ не мій, я ніби в ньому загубилась,
Я відчуваю, що давно тут не своя.
Я пам'ятаю, що летіла і розбилась,
Коли на трави падала роса.
Цей світ не мій, я пам'ятаю його іншим,
Я пам'ятаю як сади його цвіли.
Та в мить прийшла холодна, сіра осінь,
І терням всі дороги заросли.
Цей біль, я пам'ятаю він не вперше,
Десь в середині він мене вбиває.
І я не в силі все це зупинити,
Душа скаженим вовком завиває.
Я часто думаю ночами,
Що буде, як мене не стане!?
Цей світ не зміниться ніколи,
Лише моє життя зів'яне....
НАДІЯ КИШЕНЯ 7.10.2016.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693154
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.10.2016
автор: КОЛЮЧКА