КОЗАЦЬКА БАЛАДА

Мені  б  тільки  лист  передать  воєводі.
Коня  у  галопі  я  ледь  не  загнав.
Хто  ж  знав,  що  у  замку  при  самому  вході
Зустрінусь  я  з  нею.  О  Боже,  хто  ж  знав?

Я  степом  летів,  щоб  устигнуть  до  ночі,
Допоки  в  палаці  горіли  вогні,
Та  вдома  господаря  я  не  заскочив  —  
Пан  граф  воєвода  вертався  з  війни,

Чекали  повернення  пана  під  ранок,  
Мене  ж  зустрічала  дружина  його,
Дівча  молоде,  мов  пташатко  підранок,
Чекала  на  ранок  мов  лиха  свого.

В  очах  тих  сумних,  немов  небо  під  вечір,
Життя  її  я,  як  в  листі,  прочитав:
За  нелюба  видали,  мрії  про  втечу,
Огида,  коли  старигань  пригортав.

Задовгих  зізнань  ми  не  потребували,
На  двох  нам  достало  лиш  декількох  слів:
“Кохаю  навіки”,  “кохана”,  “коханий”  —
О  ніч  неймовірного  здійснення  снів!

Прихід  воєводи  під  ранок  сурмили,
Із  пані  покоїв  я  вислизнув  ледь.
Вже  вдень  я  на  Січ  знов  летів,  образ  милий
У  серці  леліяв  —  навіки  цей  лет.

Зустріли  заздравно  мене  побратими,
Піднесення  пінного  келих  кружляв:
Брати  запорожці,  я  в  тому  не  винен,
Що  серед  бенкету  хміль  смутку  пройняв.

О,  пані  графине,  з  тих  пір  я  у  битву,
Як  в  шлюбну  ту  ніч,  наречена  де  —  смерть,
Кидавсь  —  та  не  те,  щоб  у  битві  не  згинув  —  
Подряпини  жодної...  Хто  ж  береже

Від  куль,  ятаганів  мене  серед  бою?
Я  знаю,  графине,  твоїх  молитов
Це  захист  —  побрались  ми  наче  з  тобою,
І  не  розірвати  по  смерть  наших  доль.

То  що  ж,  коли  доля  вже  так  наказала  —  
Від  неї  нікуди,  нехай  буде  так,
Раз  не  оминути  —  піднімем  забрала:
Чи  пан,  чи  пропав  —  така  доля,  козак!

І  поряд  зі  мною  мої  побратими  —  
Ми  викрадемо  із  недолі  гнізда,
Тебе,  моя  суджена  пані  графине,
І  буде  душа  в  нас  на  двох  лиш  одна.

Я  серед  пишноти  козацького  степу
На  березі  слави  й  могуті  Дніпра
Збудую  наш  дім  —  нехай  носить  лелека
У  затишок  наш  хлопчаків  і  дівчат.

Не  бійся,  графине,  ніхто  не  образить,
Бо  в  нас  тут  ні  хлопа,  ні  пана  нема  —  
Ставав  кожен  рівним  і  вільним  відразу,
Хто  тільки  на  землю  козацьку  ступав!

І  все  буде  так,  як  нам  заповідала
Та  ніч,  як  в  обіймах  намріялось  нам.
Побачиш,  пишнот  не  зрівняти  заграви
Із  блиском  оман,  що  судились  панам.

Мені  б  тільки  лист  передать  воєводі.
Коня  у  галопі  я  ледь  не  загнав.
Хто  ж  знав,  що  у  замку  при  самому  вході
Я  з  нею  зустрінусь.  О  Боже,  хто  ж  знав?

 




адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693364
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.10.2016
автор: Пересічанський