Треба вчитись жити. Завжди. Як малесенька дитинка, коли робить перші кроки. Падає і встає. Та не пам'ятаю ні одного випадку за все існування світу, щоб здорова дитина не робила знову спроб. Знову і знову. Погоїла поцілуночком мами чи Янголя ніженьку. І знову пішла.
Треба вчитись жити. Завжди. Коли в твою спину летять постріли. Від тих, за кого життя можеш віддати. Тоді не захищаєш себе. Тоді подаєш рушницю. І стріляють!.. Стріляють!.. Навіть коли від душі навіть тіні не залишилось.
Треба вчитись жити. Завжди. Не пригадуючи навіть чи ти вже був на цій землі. Колись. Чи колись вже виплакував ці сльози, чи сміявся вже отаким сміхом.
Треба вчитись жити. Завжди. Не рахуючи, скільки тобі років. Це ж лише стільки осеней! Це ж лише стільки зим.
Треба вчитись жити. Завжди. З вірою, відчаєм, болем, сміхом. Як же тому вашому Янголу виціловувати Ваші коліна? Коли Ви як маляточко? Маленьке, незахищене. Нікому не потрібне. Чи потрібне мільйонам.
Треба вчитись жити. Завжди. Якщо сніг в душі і не пускають переночувати навіть в хлів. Та там родився сам Христос. А він би міг в теплі і золоті.
Треба вчитись жити! Завжди! Навіть коли друг - один! Бажати щастя тим, що тримають для тебе камені в пазусі і готовлять рушницю. Щоб постріл в спину. Коли розгортаєш обійми!Бажайте цим найбільшого щастя. Моліться за них Богу. Вчитись жити! Бо осінь! Бо дощ! Бо зорі! Бо щастя!..
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=694581
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.10.2016
автор: Відочка Вансель