[color="#1658ad"][i]Осінній вечір… Дощ… Перон… Вокзал…
Під парасолькою - нас двоє…
Не пам’ятаю – щось тобі казав –
А поїзди ходили строєм…
Проходили - і люд, і дощ, і час,
Лунало десь виття сирени…
Та все це було ніби не для нас –
Вокзал – театр без авансцени
Життя із мріями переплелись
і краплями лягли на скроні
як дощ на склі… Будь-ласка, усміхнись!
Прошу тебе я на пероні,
Цілую руки і торкаюсь вуст -
Дощ не втамує шал кохання…
Життя - це біль. Прощання - землетрус.
Відходить поїзд із зітханням…
Ще довго видивляюсь я вогні
Останнього вагону ночі…
Дощ силует малює на вікні
А туга заглядає в очі…
[/i][/color]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695524
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.10.2016
автор: Артем Свояк