Я ніколи не стану чиєюсь водою, повір,
Адже в мені течуть хімікати. Тут рибам ніяк
Не годиться поплавати - з'їсть їх небачений звір,
Що блукає у пошуку спокою і заперечень
До зречень.
Закляк.
А найбільш неприродньо поводиться він лиш тоді,
Коли бачить мене. Всередині моїх альвеол
Відбувається дивний процес - діоксид вуглецю
Трансформується в свіже повітря - і я помираю.
Рубаю
Все зло.
Я ніколи не буду вогнем, що пече і живе,
Адже часто я можу себе обпекти до легень,
Що не гояться вічно. Та довго бере за живе,
Поки знов не відпустить. І потім я вип'ю вино,
Де кров
Вже мине.
Я ніколи не стану собою, я геть вже не той...
Або може то був силует? Холод стукає вслід,
Свище вітер крізь всі порожнечі і ллється вино,
Що замінює кров. Мене згризли до дна пацюки.
Дикий крик
Видав звір.
XXIII.X.MMXVI
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696336
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 23.10.2016
автор: Systematic Age