74. Крах Щастя. 4. Я.3.
27.10.2016* 17:55
Вчора випав сніг в Липовому Скитку. Завтра буде п’ятниця і сюди, в садибу
Бажена/Ані/Соломії, приїде Дарій після занять в інституті і ми увечері будемо мати Закриття сезону – закінчується моє тримісячне відрядження, бо Соломія іде у садочок і тепер нагальність моєї допомоги різко зменшується.
Дивлюсь у вікна будинку – сніг вже майже зійшов, а у мене чомусь виникла думка: «І навіщо я розповідаю події минулого, якщо на мене очікує продовження карколомності життя і навіть є загроза, що проявиться Дев’яте моє життя?» Але розумію, що ця думка трохи лукава, адже я добре знаю, що маю бажання закрити минуле, а для цього треба дивитися йому в очі. І я роблю це. При цьому не маю до себе ніякого пом’якшення, все називаю так, як воно було тоді.
Був кінець літа. Дружина забрала дітей, сказала, що відвозить їх для відпочинку до батьків у Коржі, а вона вже поновила на той час стосунки з ними, і щезла. Мені було тяжко на душі і я поїхав на Дачу.
Дача.
Ще на початку розгортання краху нашого подружжя вона сказала, що хоче мати дачу, про що я і сказав брату Валентину. Як завжди він кинув: «Подумаємо!», що означало, як правило, ввічливу відмову в його лексиконі. Але, на моє здивування, він подзвонив, що є варіант. І я отримав Дачу майже у 8 соток за 300 доларів та необхідністю виконати складну процедуру переоформлення права власності (виконував це майже 5 років!).
Ділянка мала/має високе стояння ґрунтової води, майже торф’яник, але для нас це було як вікно у Європу, а маленький дерев’яний будинок під трикутним дахом, побудований не те що бездарно, а дико попередніми власниками (ми стали третіми) перекосився на один бік, бо, як потім я з’ясував, з того боку частина будівлі просто висіла в повітрі без опори на будь-який фундамент. Ми вивезли з території тачок 10 різного барахла, дружина навіть в цьому брала активну участь, але це було тільки в один рік.
То я приїхав на Дачу. І у мене була кошмарна ніч – мав спілкування на рівні ПідСвідомостей з усіма своїми дітьми, дружинами, я у всіх просив пробачення за свої дії. Те, що я чув, було жорстоке, але справедливе, воно немов розпечене залізо завдавало мені тортури, але я був переконаний, що повинен пройти через це.
На другий день повернувся до Києва і вирішив їхати в Коржі до дітей, бо туга за ними оповила мене повністю. Дорога електричкою стала для мене неймовірними тортурами, бо раптом Голос проявив активність і всю дорогу умовляв мене не їхати, вийти на першій-ліпшій станції і їхати додому. А я говорив і говорив про свою тугу за дітьми.
І от я приїхав.
Довго шукав потрібну садибу, бо за роки, що я не був там, з’явилося багато новобудов.
Знайшов і зайшов на подвір’я. На сходинках до будинку сидів замурзаний Дарій, який, коли побачив мене, розгубився, потім щось вигукнув і кинувся до мене. На це вийшла моя теща (на 2 роки молодша за мене), а потім висунув голову і тесть (старший за мене на один рік). Я не міг вловити вираз їх обличь, а вони швидко пішли в середину хати. Я за ними і на порозі кімнати, у дверях став перед ними на коліна:
- Вибачте мені! Допоможіть! Не за себе прошу, за дітей прошу!
- Вікторе! Що ви робите! Встаньте! – сказала теща, а її чоловік дивився мовчки на мене з огидою.
Тут Дарік торкнув мене за руку:
- Тато! Пішли посидимо разом!
Ми вийшли з хати і сіли на сходинку входу. Коли проходили тамбур, то я на вікні машинально побачив фотокартку, на якій по цьому подвір’ю йшов полюбовник дружини.
Сіли і Дарій почав мені щось розповідати, а я ледве стримував ридання. Вийшла теща:
- Не треба було вам сюди їхати. Світозара тут нема, він у Андрія в Києві. А взагалі вона приїжджає сюди з дітьми, він її привозить на машині, залишає дітей і вони їдуть. Потім привозить, коли треба дітей забирати.
До Києва я повернувся з бажанням побачити Світозара, то поїхав до Андрія, але там Світозара не було і Андрій сказав мені, що він не знає де Світозар. А я навіть перед ним та його дружиною стояв на колінах та просив пробачення. За що? За те, що ми з його сестрою любили один одного і народили в любові дітей?
Зараз навіть не можу зрозуміти як я міг тоді пасти так низько, так втратити гордість і навіть просту чоловічу та людську гідність, але таке було.
І таке моє падіння було різноманітним, та досить одного прикладу.
І от я отримав виклик до суду по позову моєї дружини про розлучення.
В той вечір діти були дома, адже це був 2004 рік і ми давно вже жили тільки втрьох, але незважаючи на звичність цієї ситуації, для мене ця заява була як удар ножом під серце. Пам’ятаю, що прочитавши позов, я впав на ліжко і зі мною почало відбуватися щось незрозуміле – було таке враження, що з мене витікає життя. Біля мене копошилися перелякані сини. Та на моє щастя, раптом по старій пам’яті до нас прийшов Костя Бернацький і він мене врятував.
Я був немов лялька із тканини, яка набита ватою. Він роздягнув мене, сини допомагали, і обліпив трафаретами інформаційного матричного лікування – він тоді захопився цим напрямком нетрадиційного лікування і я відключився. Отямився тільки пізно вранці наступного дня. Сини були біля мене, немов чатували всю ніч.
Не давав згоду на розлучення, бо були малі діти, така була моя мотивація. На що я розраховував тоді, зараз не розумію.
Раптом Дарію увечері стало погано – живіт болить. Викликав Швидку допомогу і його забрали до лікарні – апендицит. Рано вранці я приїхав до лікарні і дізнався, що Дарій народився під зіркою, бо йому негайно вночі зробили операцію, люфт небезпеки рахувався буквально на годину-півтори.
Подзвонив на мобилку дружині. Не брала слухавку. Дзвонив декілька разів. Не брала слухавку чи відключала виклик. Тоді подзвонив її помічнику Миколі, у неї вже свій штат з’явився в А.С.С. Він не знає де вона. Тоді я попросив його запитати про неї у її полюбовника, у їх директора. Через деякий час Микола передзвонив і сказав: «Він не знає, але просив передати, що чи збережеться сім’я Левчишина залежить виключно від нього!»
Тоді я попросив Миколу передати їй, що Дарій в лікарні і вона, як потім я дізнався, один раз приходила до сина.
Ця історія мала дивне продовження.
Я забрав сина з лікарні, а йому не можна було залишатися самому дома поки не заживе все. Світозар - у школі, я – на роботі, хто буде з Дарієм? І я знайшов молоду жінку, яка погодилася за гроші тиждень бути із Дарієм, поки я не прийду з роботи, бо вона жила недалеко від нас. Вранці я відправляв Світозара у школу, чекав на прихід цієї сердобольної, а потім біг на роботу. На роботі швидко роздавав завдання підлеглим, розмовляв з власником фірми і біг додому.
Через тиждень ця молода жінка припинила допомагати і тут раптом моя теща почала приїздити до нас та готувати якусь їжу. Робила вона це через день і я платив їй за це доларами, адже я мав зарплату, як тоді було зведене, в двох видах.
А потім ми остаточно стали жити втрьох.
А потім я дав згоду на розлучення.
А потім таким чином закінчилося моє Шосте життя офіційно і почалося Сьоме життя, але тільки через багато років я зрозумів, що моє Сьоме життя почалося значно раніше де-факто ніж де-юре.
І останньою крапкою в цьому, як я вже говорив вище, став новорічний другий тост, коли Світозар, тримаючи в руці бокал із дитячим шампанським, проголосив бажання двох синів, щоб я знайшов їм молоду маму.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697069
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.10.2016
автор: Левчишин Віктор