О діти мої! Я колись нарекла вас русинами,
Як матінка кожна, жадала, щоб мудрі росли,
Учила повазі, кормила, щоб виросли сильними,
А вже наостанок своїми вділила крильми.
І думала, що ми сумісно до зір доторкнемося,
У нас - вдосталь моці, відваги, талантів – без меж,
Єднала нас віра, що духом всі рідні - по кревності,
А ще – волелюбність, бо волю «за так» – не візьмеш.
Та хтось був хитрішим і думав за власні лиш запити.
Розкидала доля – на різні сходинки й пости.
Тепер в одностайність – несила вам, діти, утрапити,
Щоб спільно в громаді до кращої долі іти.
Потоки свідомості вам розпорошують дріб’язком,
Роз'єднують словом, жонглюючи крапами карт.
Про мене згадайте, допоки не стратили гідності,
Бо вже, як загину, то думати буде – не варт.
ЛД
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697722
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 31.10.2016
автор: Оксана Дністран