Мій тривимірний світ пнувся вгору шалено, до зір.
Наче пальці плюща, струнко вились перпендикуляри.
По кутках шепотіли, мовляв, ще для зір не дозрів.
Попеліли слова. Струни вилиць, проте, дошкуляли.
Допікала не стільки та музика вічних пліток,
скільки нахили ліній і тіл, що мінились кутами:
то хилилися, то хилиталися, ніби плато,
під яким ворушились вулкани — прадавні путани.
Мій тривимірний світ, віднедавна згадавши про час,
не знаходив ні місця собі, ні себе серед часу.
Істерично шукав собі тих незрадливих прочан,
із якими не їхав би дах, з ким би не сперечався,
хто так само би прагнув до лона небесних світил,
розділяючи нахилокутне його божевілля.
Мій тривимірний бачив, як безлічегранні світи
крізь зігну́ті кути випинались, росли, рожевіли...
Втім в очах засвітились, на голову впавши, зірки.
І забі́гали небом фрактали, мов злі пси хурделиць —
це, навпі́л розкроївши свідомість ударом різким,
шлях по трупах думок аж до зір простелив психоделік...
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698197
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 02.11.2016
автор: Олександр Обрій