Ніч повільно опускається, вкриваючи темрявою заклопотані містечка та двори. Мій човник губиться десь за хмарами, а я збираю руками зірки та ховаю їх у рюкзак, перед тим огорнувши шматком тканини, аби не обпекти руки. Хтось назве мене крадійкою, та, насправді, я дістаю ці небесні сяйвики, аби подарувати їх тобі. Не знаю, чи любиш ти подарунки і, взагалі, чи любиш мене? Так я стою у своєму човнику і розмірковую. Мимо мене майнув лагідний місяченько, який одразу помітив мої закохані оченята, а тому дозволив проплисти далі. Місто поволі готується до сну. Вечір. Коли будеш лягати в ліжечко, добре оглянь небо… Бачиш зірки? Вони усі твої…. Як і я! Ти повільно візьмеш їх в руки і будеш спостерігати, як швидко твоя кімната заповниться світлом мільярдів маленьких, ніжних, але таких неслухняних сяйвиків. Вони будуть грайливо посміхатися та танцювати. В ту мить ти згадаєш мене і піднімеш очі в небо. Десь там, між пухнастими хмарами пливе мій човен, наштовхується на небесні хвилі та проходить між порогами. Твої очі шукатимуть мене десь там, проте не знайдуть. Подарувавши тобі усі зірки, я повернусь додому, візьму в руки гітару, і якось аж надто жалібно зазвучать три жалюгідні акорди.
Пам’ятаєш, як спочатку я не вміла добре її тримати, басові струни так і норовили опинитись унизу, а тоненькі й дзвінкі прагнули поцілунків моїх пальців. Я сміялась та постійно змінювала положення гітари у своїх руках, обіймаючи гриф. В такі миті уявляла, що це ти сидиш поруч і я обіймаю тебе, віддаючи тобі всю енергію. Так трапилось, що ти став моїй Сяйвиком, освітивши моє темне і надміру похмуре життя своєю присутністю. Тепер бачиш, як сильно я люблю тебе. Часто повторюю ці слова, проте до тебе ще ніколи їх не говорила. Сяйвику, ти не образишся, якщо я скажу тобі це лише один раз, коли матиму змогу тебе обійняти та поцілувати?
Ти сидітимеш у кімнаті, а місяць буде заглядати у твоє вікно та зловісно помахувати пальцем, бо ж ти добряче завинив перед ним – у тебе вдома тепер міріади зірок та галактик, а ти досі мені не подякував! «Негідно це з твого боку, справжні чоловіки так не вчиняють, затям це», - скаже тобі місяченько і не захоче тобі заспівати пісню, та пізніше він згадає мої теплі та щирі благання і ти, врешті, почуєш:
Ходить гаєм над Дунаєм
Молода дівчина
По дібровах понад плаєм
Як сумна пташина
Уночі не спить ніколи
Точно закохалась
Йде душа у частоколи
Сильна буря знялась
Ой козаче що ж ти робиш
З серцем молоденьким
Чи сльозину ти хоч зрониш
Над тільцем легеньким
Шлях до дівчини лежить
Крізь густі діброви
Її серце так тремтить
Просить допомоги
Чи кохаєш ти козаче
Молоду дівчину
Будь із нею та й тим паче
Бережи пташину
Останній куплет звучатиме аж надто сумно. Ти притиснеш найяскравішу зорю до серця і, можливо, справді заплачеш. Та не лякайся, любий, я не зникла. Мої думки завжди кружляють десь у просторах твого життя, твого міста та занять. Відчуваєш? Коли повертався додому, відчував, як вітер торкнувся твого носика та щік? Так знай, це був не вітер, а я. Ніжно поцілувала тебе, а далі повернулась у своє містечко та взялась за написання чергової оповіді, чекаючи хоча б однієї вісточки від тебе… А десь над небокраєм під пильним оком місяченька плив човник нашого із тобою кохання...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699025
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.11.2016
автор: Sindicate