Мабуть мене жорстоко розіграли –
ридма сміюсь серед кривих дзеркал.
Носи крючком та ще й до вух оскали,
немовби венеційський карнавал…
Робити що? Тікать чимдуж? Куди?!
А може з ними разом веселиться?
Так склалось, що під маскою завжди
багато з них людські ховають лиця…
У масках, париках всі, як один –
казковий хто, а хто з літератури.
Сусід праворуч – чистий арлекін,
лівіше – кат, а кожен третій – дурень.
Один себе старався обілити,
другий лице ховає в сіру краску.
А той уже не в силі відрізнити
своє обличчя від чужої маски.
Я в хоровод ступаю сміючись,
але все рівно неспокійно з ними.
А раптом маску ту хтось і колись
вподобає й ніколи вже не зніме…
Зненацька клоун вічно засумує,
любуючись лицем своїм печальним,
чи дурень вигляд свій дурацький всує
так і забудуть на лиці своїм нормальнім?!..
Навкруг невпинно вже стискається кільце –
мене хапають й манять в дивну казку.
Моє ж природнє, від народження, лице
сприймати стали всі за сіру маску.
Петарди, конфетті!.. Та знову все не так.
І маски зиркають із присмаком тривоги.
Вони кричать, що знову я не в такт,
партнерам наступаю знов на ноги!
Сумні сміються маски наді мною,
веселі ж починають раптом злитись.
За масками, немовби за стіною,
ховають люди свої дійсні лиця.
За музами ганяюсь по п‘ятам,
та ні одну не попрошу відкриться.
Як раптом маски скинуть всі, а там –
одні півмаски, лише напівлиця?..
Я в таємницю масок все ж проник,
суть розгадав їх вічну і природу –
бездушна маска на лиці у них,
то захист від плювків, сурдосвобода.
Та як без маски підлим був завжди –
носи її. Обличчя ж світле, ясне
під маскою ховати підожди,
коли воно воістину прекрасне!
Обличчя добрі як не пропустить,
як лиця чесні, щирі розпізнати?
Щоб їх від зла і бруду захистить,
вони і стали сірі маски одягати…
07.11.2016
[i]* Спроба перекладу чи за мотивами твору Володимира Висоцького „Маски“.[/i]
Владимир Высоцкий
МАСКИ
Смеюсь навзрыд среди кривых зеркал,
Меня, должно быть, ловко разыграли:
Крючки носов и до ушей оскал -
Как на венецианском карнавале
Что делать мне? Бежать, да поскорей?
А может, вместе с ними веселиться?
Надеюсь я - под маскою зверей
У многих человеческие лица.
Все в масках, париках - все, как один.
Кто сказочен, а кто - литературен.
Сосед мой справа - грустный арлекин,
Другой палач, а каждый третий - дурень.
Я в хоровод вступаю хохоча,
Но все-таки мне неспокойно с ними, -
А вдруг кому-то маска палача
Понравится, и он ее не снимет?
Вдруг арлекин навеки загрустит,
Любуясь сам своим лицом печальным?
Что, если дурень свой дурацкий вид
Так и забудет на лице нормальном?
Вокруг меня смыкается кольцо,
Меня хватают, вовлекают в пляску.
Так-так, мое обычное лицо
Все остальные приняли за маску.
Петарды, конфетти! Но все не так...
И маски на меня глядят с укором.
Они кричат, что я опять не в такт,
Что наступаю на ноги партнерам.
Смеются злые маски надо мной,
Веселые - те начинают злиться,
За маской пряча, словно за стеной,
Свои людские подлинные лица.
За музами гоняюсь по пятам,
Но ни одну не попрошу открыться:
Что, если маски сброшены, а там
Все те же полумаски-полулица?
Я в тайну масок все-таки проник.
Уверен я, что мой анализ точен:
И маска равнодушья у иных -
Защита от плевков и от пощечин.
Но если был без маски подлецом,
Носи ее. А вы? У вас все ясно.
Зачем скрываться под чужим лицом,
Когда свое, воистину, прекрасно?
Как доброго лица не прозевать,
Как честных угадать наверняка мне?
Они решили маски надевать,
Чтоб не разбить свое лицо о камни.
© Copyright: Александр Мачула, 2016
Свидетельство о публикации №116110803823
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699293
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 08.11.2016
автор: Олександр Мачула