«Вітре-батечку, тривоги ти розвій по схилах.
Хлюпни осяйним промінням із-за хмар, Яриле.
Стало сіро в наших Горах, сиро, непривітно», -
Щебетала Повітруля голосом тендітним.
«Порубали всі смереки, що мене гойдали,
У лісах тепер Карпатських вже й колисок мало,
Ніде бідній спозаранку навіть відпочити,
Полечу до тої скелі, де росте очиток,
Назбираю чару - зілля та й сплету віночок,
Хай позаздрять сині Гори, як піду в таночок.
Вчора я на полонині юнака зустріла:
Статний красень, ясноокий, лагідний і милий,
Ще й зізнався, що уміє грати на трембіті.
Я у нього закохалась. Що його робити?
Батьку-Вітре, й ти, Яриле, дайте, любі, раду,
Як над серденьком юначим взяти мені владу?»
Сонце хмарно похитало та й зайшло за Гори,
Вітер буйний їй промовив грізно і суворо:
«Із нерівнею кохання приведе до згуби.
Пошукай собі до пари іншого, хто любий.»
«Та я змалку звикла жити легко і вільготно.
Як без нього, то вже краще буду я – самотня!»
Сльози ронить Повітруля, розпустивши коси.
Виє Вітер. Гори стогнуть. Плаче пізня Осінь.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699316
Рубрика: Балада
дата надходження 08.11.2016
автор: Оксана Дністран