Вона тримати буде білу крижму
над пропастю, що впала до грудей,
аж поки Боже сонце муку злиже
та понесе відлуння між людей.
Вона втирати буде білі сльози
за втратою, що зранила її,
аж поки Боже світло допоможе
сполоти болю дужі пирії.
Вона благати буде білу хмару
сповити миле серцю в небесах,
аж поки Бог розвіє чорну кару,
зоставивши на спомин тільки прах.
Та лиш тоді їй забіліють ранки
спасінням для стражденної душі,
коли відсуне врешті Хтось фіранки
на стоптаній розпукою межі.
І лиш тоді їй усміхнуться зорі,
тоді напевне біль її мине,
коли коханий знову заговорить
і знов за руку лагідно візьме.
А доти тільки білослів*я тужить
над розпачем нестриманим її,
та ще Господнє серце небайдуже
пантрує пошматовані краї.
9.11.16 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699485
Рубрика: Лірика
дата надходження 09.11.2016
автор: Леся Геник