: Так
сонце
тягнеться
знов до землі,
так божевільний
слово народові
кидає, начебто спис
воїн у звіра встромляє,
так і філософ розмислює -
часу поняття єднає з вогнем,
тигри у темряві так на природу
хижу свою нарікають, до місяця
вишкіривши заплямовані ікла, та кров
срібною стала як місяць, і небо сховалось,
ніби відпущена книга на кобру звивається -
всі дев'яносто ідуть олександрів до трону, де цап.
Сонце у нього в волоссі зчорніло, як міх волохатий.
Дев'ять десятків, щитами помножені в сотні; на сотні
їхні жінки розлущились, що поряд ступають із ними.
: Я
долі
голову
низько хилю,
скромні дарунки
серцю державному
сліпо на землю кладу.
Нас розділяють олтарні
стовпчики з чорного дерева,
різьблені важно й штудерно, у вид
духів потрійних. Нечисті, як жаби,
помисли злі відганяють. Покірною
тінню, що сонцем відкинута в далеч, іду
знову на місце своє, завершаю орбіту
разом з ковадлом кохання, цариці розкришеним
світлом, і сили не маю підняти тягар голови.
Тугу стрічає сльоза, бо згасають багаття в очницях,
сходжу я знову з небес, сам на себе віднині не схожий,
спомином тільки лежить у душі україна правдива.
: Я
ніби
злодієм
залою йду,
і перед троном
низько схиляючи
голову, скромні дари
компасу царства під ноги
сліпо кладу. Лиш отруйними
іклами духів потішивши зір,
хвилею знову кочуся у море,
ставши з носителя спадку, з імперського
гордого птаха, творця невеличких людей, -
ставши немов сагайдаком, підніжком для мужа,
схожим на поле престольне, габою закутане,
поряд зі мною, що стелеться пріч у народ од царя.
Нібито посестри, наче близнючки тікають у сутінь
тиху гарему, щоб миті чекати - покличе володар,
жінки чавило тяжке виноградне, клекочучий конунг.
: Цар
мовчки
каже нам:
встаньте з могил.
Слову покірні,
звиті сувоями,
рвемо пожовклі бинти,
тлінням пропахлі, та сонце
зраком засохшим намацуєм.
Цар подає нам вінок золотий,
слово для кожного й кубок зі злата.
Ми з нареченими тихо відходимо,
в лісі ховаючись, ставши немовби люстром,
посудом вірним, що вогник тримає божистий -
тільки жаринку єдину, з якої кришталь на шматки
трісне, і скалками зорі засиплють примертвлену землю.
Долі чарівний дарунок приймаю до рук я - дружину,
з нею ж і владу пристойну для воїна з лав Олександра.
: Я
поряд
вклякнувши,
поряд із ним -
кутиком ока
бачу покірного
поряд, я чую слова
поряд мужчина дарунки
вірно приймаючи дякує
бачу гримасу зариту в очах
карлик на троні розсівся лукавий
бачу як ніяковіє цей найманець
поряд зі мною, наляканий, весь в колючках
від безголосся, як зиркає глухо на мене
млисту вимріюючи одаліску пропарити
дійсно квітуча нагода помріяти трошки, коли
царські цяцьки переймаєш, про мушлю прекрасну плодючу,
скинію роду, машину кохання, давалку, що поряд
муром вуалі закрита, не бачить, не чує й не каже.
: Як
жінка
мертвого,
вдягнена в тінь
стала я нині
поряд на паперті
воїнів, що жебраки.
Кольору сліз моя сукня.
Златом і кров'ю одягнена
Златом і кров'ю одягнена
поряд людина людині стоїть.
Тягне дарунки єдиноживому.
Армія нині в ліричному наступі,
мов скарабеї, що котять зірки в небесах,
щоби до ранку зліпити їх в сонце новеньке; -
хвацьке весілля скатали у кулю політики,
разом поклавши народи з народами в ліжку однім.
Тут безіменні ми всі протираємо плоть, і кістками
світячи дзвіно сміються стукочучи в танці кохання
котяться сяючі кулі та землю пропалюють навпіл.
======
Осьде ми йдемо чесно та в повному об"ємі. Настільки, наскільки змога.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699825
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.11.2016
автор: dydd_panas