Друга половина дві тисячі десятих
стрибає на плечі нам, як навчений десантник.
Падають 15-й, 16-й, 17-надцятий
і збивають з ніг, мов агресивні неонацики.
— Що від нас вам треба,
схарапуджені, відлюдькуваті?
— Ми
раз на 100 років
традиційно звикли лютувати.
Ватри війн роздмухувати, вішати опудала.
Щоб слонів із мух кувати, братія поскубала
весь простий народ, панів, поетів та філософів,
всіх Сашків, Іванів, Василів, Микол та Йосипів,
всіх Мотрин, Одарок, Василин, Марічок, Ганночок,
всіх полячок, чешок, україночок, циганочок.
Полютують хлопці, поскубуться і почубляться,
розімнуть боки, мармизи, лапи, крила, щупальця.
Ну а там — чкурнуть десяті геть, війне двадцятими.
Вщухнуть лють, пожежі. Біля ватри тихо сядемо.
Відрахуєм вік, складемо війн та миру розклади,
а затим — співати, жити, смачно їсти й рохкати...
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700171
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 12.11.2016
автор: Олександр Обрій