Я вже закінчила перший клас і тепер мама дозволяла мені ходити до крамниці , яка була розташована на паралельній вулиці, за десять хвилин від нашого будинку, самостійно. Але жвавий рух автотранспорту й відсутність переходу, лякали мене і тривожили маму. Про свій страх я не розповідала нікому,щоб потім з мене не кепкував Вовка, який вже давненько без маминого дозволу з хлопцями бігав до крамниці,щоб подивитися на машини.Сьогодні треба було купити пляшку олії і велику білу паляницю,саме цього дня з с.Гончарівка привозили до крамниці такий хліб. Мама дала гроші і сказала : «Здачі повинно бути п’ятнадцять копійок, перерахуєш і не загуби. Скоринку на хлібові не обкусюй, хіба що разок кусни і досить». Усміхнулася, провела мене за хвіртку і я з підскоком, махаючи сіткою, в якій лежала пляшка для олії, побігла, весело всміхаючись зустрічним перехожим. На перехресті вулиць стояв новий, викопаний в складчину, колодязь.Біля нього — лавка, на якій стояла новенька цинкова цеберка, з прикрученим до неї ланцюгом. На вулиці було безлюдно. Я зупинилася, постояла хвилинку і підійшла до колодязю. Відсунула важку дерев’яну кришку, дістала з сітки пляшку, відкрила і перевернула вверх дном над водою, яка була зовсім близько. Заворожено дивилася, як залишки олії, прозорими жовтими краплинками падали в воду і розпливалися різнокольоровими колами.Не знаю скільки часу я так простояла,та раптом, ніби мене хтось штовхнув, закрила кришку, положила пляшку в сітку і побігла до крамниці.Черги не було, скупилася я швиденько. Вийшовши з крамниці, почула галас і побачила юрбу жіночок, які стояла біля колодязю з відрами. Одні зазирали в колодязь, інші озиралися, ніби шукаючи когось. До них підішли ще дві жіночки, запитали, що у них тут трапилося і пішли до крамниці. Я стояла під стіною, як вкопана і мені так хотілося стати непомітною, бо почуття страху, провини і паніки накрили мене раптово з голови до ніг.Жіночки підходили все ближче і я почула, як одна з них промовила: «Яка ж чиста і смачна була вода! І хто ж це напакостив? Як би взнати, то йому мало не здалося». І я різко розвернулася і побігла додому в обхід. В голові думки перебивали одна одну, сльози я не встигала витирати, шкопиртала, двічі впала, збивши коліна, але все одно бігла не зважаючи на біль.
Мама стояла біля хвіртки, чекаючи на мене. Ось вона повернула голову в мій бік і побігла мені назустріч. Я вчепилася в її руку і потягла додому. Вже в хаті, перевівши дух, мама запитала: « Що трапилося? Ти чого так довго йшла додому?». Я, схлипуючи, розповіла мамі, що я накоїла. Вона мовчки вийшла з хати, а потім я в вікно побачила, як мама з батьком біжать по вулиці.Потім мама розповідала, що коли вони прибігли до колодязю, юрба ще не розійшлася. Люди побачивши батьків, затихли, а мама промовила: «Пробачте нас.Це ми винуваті.Колодязь почистимо сьогодні ж». Маму багато людей знали і поважали, бо вона була вчителькою не за професією, а за покликанням.Ніхто навіть не запитав у батьків, хто ж налив олії, бо більш за все були впевнені, що то міг зробити Вовка.
Батько з сусідами до вечора чистили колодязь, а мама готувала їжу, бо треба було погодувати чоловіків, які прийшли втомлені, але вдоволені, що впоралися ще до ночі. Я весь день просиділа в хаті, як миша, навіть їсти не просила, тільки разок відкусила шматочок скоринки. Вовка не приставав до мене з запитаннями, тільки мовчки поклав мене в долоню цукерку. Чоловіча вечеря затягнулася до півночі.Мама зайшла до нашої спальні побажала нам доброї ночі, а в мене тихо запитала: «Ти все зрозуміла?», поправила ковдру, поцілувала і вийшла.
Вранці, коли сіли снідати, батько, усміхаючись сказав: «І що ти хотіла побачити, як виливала олію в колодязь? Запам’ятай, донечко, перед тим, як щось зробити, треба включати хоча б наполовину мізки”. Я почервоніла, сльози покотилися по щоках і я прошепотіла: «Мені дуже соромно. Я все зрозуміла». Пройшов час, поступово забулася ця подія, тільки я запам’ятала її на все життя. Колодязь ще з десяток років частував всіх, хто приходив до нього, чистою, як сльоза і смачною водою. Прийшов час, коли на кожному подвір’ї вибили фонтани, так було зручніше. А колодязь засипали сміттям,бо нікому було його чистити, а на його місці з’явилася велика клумба з квітами, які цвіли з ранньої весни й до пізньої осені. Тільки-но підросли мої діти, я їм розповіла про цю пригоду. Вони тільки всміхнулися і сказали: «Мамо, так колодязів давно вже немає».«Та не тільки в колодязі справа. Справа в тому, що і в душу можна ось так напакостити,як і в колодязь, який почистять, а потім просто засиплять сміттям, якщо він обміліє і стане нікому не потрібний. А душу…можна потім і не спасти», — прошепотіла я їм в відповідь.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702015
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 21.11.2016
автор: Радченко