Безупинно.. Невгамовно і так латентно скрапує злото часу... Сочиться крізь кожну матерію і мить... Пронизує дні, роки, десятиліття... Заточує сумління, тамує сумніви, згладжує гострі кути...
Дарує спогади - ці неймовірні, яскраві й по-особливому соковиті шматочки недобачених сновидінь, які кожен згадує в хвилини меланхолійної самоти...
Спогади... мабуть, найприємніша субстанція, яку лишає час. Криють, летять, навіюють тепло й морози, жалять, мов дикі оси й ніжать дотиками барвистих метеликів..
Спогади...
Вже багряніє сонце й бринить дощами ехо осені, а в серці постало літо.. тепле, чудове, просочене ароматом твого волосся, літо...
Пам'ятаю наш Львів: кожен дотик, подих, погляд, подив, жест. Так, той Львів був саме НАШ, адже, мов діти, граючись у "любов", ми свідомо ігнорували годинники. Знаходили сакралії в буденності й до нестями кохалися.. Сон - секс, день - ніч, ти - я - все втратило межі...
Літо.. зринає запах ягід, квітів, липневого цвіту, секретів, секрецій, слів, снів, цілунків, шкіри. Саме того збентеженого сирітками епітелію, що легесенько торкався до мого чола, щік... Хаотично шукаючи теплого затишку.
Квіти повік, кавові очі, терпко-солодкий запах, затишний голос - цим буяє (харчується) душа..
Та... за вікном панує осінь.. а спогади розчиняються в хвилях місяців..
Меланхолія - зникає.
12 годин - і нова історія)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702076
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.11.2016
автор: Анастасія Кравець