Розгрібаєш, мов тирсу,
усе, що нападало з вікон.
Натрусило й за комір.
Лиш іскри – горять.
(Як би вкрасти їх?)
Наче лезо ножа,
біль тупіє, вибілює з віком
смолянистий і жирний
чорно́зем твоєї вихрастої...
Відгрібаєш.
Потворність і гниль
від очей не сховати.
Знають: мов намистинки,
на нитку їх красень низатиме.
Зникли. Звикли.
І тільки й чекають на твій екскаватор.
Вигрібай. І тебе не забудуть,
мій асенізаторе.
Ти гребеш і гребеш, –
а листо́пад усе сатаніє.
Ти гребеш мокре листя,
недопалки й мрії недоумків.
Ти гребеш – і колись відгребеш.
А твоя дистонія
не гребла їх ніколи.
Ти ж сам ся дозволив знедолити!
Відгрібай!
Відгрібай-но від берега! –
Міста немає.
Відгребло твоє місто.
Раніше за тебе, щасливчику.
І країна твоя відгрібає. Дивись!
Все – намарно...
Ти гребеш. І гребтимеш,
допоки тобі це
личитиме...
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702139
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 22.11.2016
автор: Олександр Обрій