Розсипався я.
Надвоє, — як сніп,
що випав із рук.
Наче сніжна лавина,
що мчить крізь хребти
назустріч весні.
Як світ — розчахнувся
на дві половини.
Роздвоївся я,
як стиглий кавун,
що тріснув навпіл,
(знову зрадили руки).
В розвої сія́нь
свою рокову
зорю не зустрів —
уладнала би рухи.
Тоді б я не впав,
не тріснув би я
і світу б за двох
не мав звітувати.
«То їдьмо в Непал!
А там — абияк...» —
Товариш замовк,
як удосвіта — ватри.
Та кожна з моїх
обох половин
як звикла — жила,
окремо від тіла:
тихіше змії
й мишей польових
одна з них — зола,
що на згарищі тліла.
У наймити йшла
за книш і за гріш.
Своїх «півдуші»
зрікалась за безцінь.
Вдягала бушлат,
рушала на гріх.
Панове, душіть
найхтивішу з бестій!
Та ще п'ятдесят
відсотків мене
мене не зреклись
(ба, під страхом повішань!)
Усе, що досяг:
найкращі з манер,
«тепер» і «колись» —
все до дріб'язку —
віршам!
© Саша Обрій.
23.10.16
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702141
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 22.11.2016
автор: Олександр Обрій