Січень 1943 року видався сніжним і морозним. Півроку наші війська визволяли Куп’янськ. Бої були жорстокими і майже не затихали, хіба що опівночі на годину чи півтори наступала тиша, яка просякла тривогою і невідомістю, надією і вірою.Ось і зараз, 31 січня, тільки-но ніч переступила межу між вчора і сьогодні, як кулемети перестали «такати», стих гуркіт танків і машин. Сніг тихо кружляв, мороз набирав сили, бійці збилися в окопах ближче один до одного — можливо, так буде затишніше. Невелике село Петрівка було позаду, німців звідтіля вибили п’ять днів тому. Сьогодні на підмогу прийшло поповнення. Батя, Іван Іванович Тищенко,сидів, важко притулившись спиною до промерзлої стінки окопа, плече в плече зі своїм земляком, сусідом по вулиці Гришкою Мовчаном. Обоє народилися в м. Сватове, разом і пішли на війну. Івана вже давно називали Батею, а Гришка і в свої сорок залишився Гришкою. Раптом хтось в їхньому окопі закричав: «Ей, новенькі, хто з Лисичанська?» В відповідь — тільки тиша. Гришка не втримався і теж погукав: «Може, хтось є зі Сватового, чуєте?» . «Є», - відповів знайомий голос, —«Льонька…Тищенко…». Батя різко підвівся і закричав: «Синку… синку…Чуєш?».Раптом тишу розірвала коротка кулеметна черга. «Батя…батя…», — по-дитячому
радісно кричав Льонька, старший син Івана, який на півроку раніше нього пішов на війну. Слова сина проковтнув гуркіт – знову почався бій.
В цьому бою обоє, і Батя, і Льонька, були тяжко поранені. Баті відірвало до коліна праву ногу, синові — осколки попали в живіт, руку і голову. Третього лютого м. Куп’янськ було визволено від фашистів, а Льоньку відвезли в госпіталь, який розташувався в рідному містечку Сватове, в школі №6, де він колись навчався. Батю залишили в Куп’янську, зробили операцію, а вже через тиждень його забрала Марфа, жінка. Їй про Івана сказав незнайомий чоловік, розказав де його можна знайти.Коли Марфа побачила чоловіка, який був без свідомості, оторопіла — вона ледве його впізнала.
Розкутавши мокрі від крові і гною тряпки, якими була вкутана культя, побачила, як в рані шевеляться черв’яки. Пішла до лікаря, попросила їй допомогти одягти і перенести Івана в сани. Майже три доби добиралася Марфуша додому, бо замість коня сама тягнула сани. Кінь в господарстві був, але під час визволення міста коня забрали військові — їм потрібніше. Ось і прийшлося, як в пісні: « Я і кінь, я і бик, я і баба, і мужик». А Батя всю дорогу марив і не приходив до тями. З його марення було зрозумілим одне слово, Льонька. Марфуша виходила чоловіка травами, молитвами, любов’ю і терплячим серцем. Через тиждень після повернення Баті, Марфушу сповістили про те, що Льоня знаходиться в госпіталі.Він переніс декілька важких операцій, та через місяць його не стало. Батя ще був дуже слабкий, не підіймався з ліжка, тому й не провів свого старшенького в останню дорогу.
Цілий рік Марфуша виходжувала Батю, а ще через рік він сам собі зробив дерев’яну «ногу» і почав вчитися ходити.Від справжнього протезу він відмовився, так і проходив на дерев’яшці до самої смерті. Після війни Батя прожив сорок один рік, але кожної ночі йому снилася зустріч з сином.І знову він чув по-дитячому радісний крик Льоні: «Батя…батя…», а сам прокидався від свого крику: «Синку… Льоня…Чуєш?». Марфуша спочатку лякалася, а потім звикла, бо розуміла — війна назавжди поселилася в Батіних снах і пам’яті.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702244
Рубрика: Нарис
дата надходження 22.11.2016
автор: Радченко