Чуєш, Сине Божий,
Як спис проходить
Тобі попід ребра:
Із хрустом
Виходить назовні,
Впиваючись вістрям
У сонце ключиці?
Як п*яні прочани
Приходять до Тебе,
Сумують
І точать із Тебе вино:
Мовляв Ти пророк,
Майже Бог,
Але Бог розіп*ятий
Завжди безпечнішим є,
Аніж Бог всемогутній.
(А в ті казки про воскресіння
Ніхто особливо й не вірить).
Он , бачиш Лонгін?
Змащує тобі рани оцтом,
Нібито з милосердя,
А насправді боїться покари
Від Твого Отця,
Якщо той і справді існує.
Дивний правда?
Дарма що римський сотник.
Чуєш, Сине Божий,
Як цвяхи протинають
Твої долоні,
Розчахуючи навпіл
Деревний шовк.
Бо тільки хрест,
Тільки дерево,
Розділяє нині
Твоє страждання
І муку:
Дерево ж не камінне,
На відміну від чоловіка,
Який Тебе осудив.
І звісно, без сумніву
На кожного прокуратора
Знайдеться своя Іудея,
Але хіба Тобі від того легше?
Не минула Тебе чаша сія,
Ой, не минула!
Якби міг чи змінив би минуле?
Ні, напевно що ні,
Бо в кожного своя скорбота
І тайна дарованих днів.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702250
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 22.11.2016
автор: Той,що воює з вітряками