80. Буремний 2006.3.
22.11.2016* 19:25
Літо промайнуло в приємному відпочинку. Все було спокійним і здавалося, що і не було негараздів, хоча час від часу у мене і з’являлося відчуття, що десь за межами нашого щасливого існування збираються грозові хмари.
Несподівано для мене Вікторія запропонувала нам сім’єю приєднатися до її сім’ї і взяти участь у туристській поїздці по Західній Україні. Для мене це було дійсно несподіванкою, бо вже відпрацювався стереотип: Дача з усіма її нехай примітивними, але природними принадами. А тут така можливість вийти за межі звичного.
Та треба бути справедливим: я трохи лукавив.
В далекому 1956 році, коли нас, солдат Армії СРСР везли в ешелоні до Угорщини, то ми проїжджали Карпати. Я тоді вперше їх побачив і вони мене причарували. Досі пам’ятаю картинку: праворуч від ешелону круто уверх іде схил гори із яскраво зеленою травою, де-не-де лежать шматки білого яскравого снігу, маленька отара вівець, які флегматично щипають траву, а біля них на землі сидить хлопчина в кожусі, але босоніж, із сопілкою в руці і здивовано дивиться на ешелон.
У 1962 році у нас була архітектурна ознайомча переддипломна практика і половина курсу поїхала до Західної України – Львів, Рахів, Хуст, Мукачево, Берегове … І я малював. Багато малював і, повернувшись до Києва, вперше зробив в стінах свого інституту персональну виставку. Ці роботи досі збереглися, та – ні, у мене всі мої роботи зберігаються, окрім тих, що дарував і жалію тепер за них, то коли тепер їх переглядаю, то знову і знову згадую той час, кумедні історії, а вони були, нашого куратора архітектора Аркадія Зернецького – видатного малювальника, і той неповторимий аромат здивування від побаченого.
Потім, у 1964 році, закінчивши диплом і фактично заради халтури заваливши диплом (традиційну п’ятірку отримав, але на конкурс дипломів він не пішов), я загітував першу дружину і вона, вагітна другою донькою, поїхала зі мною в туристичну поїздку дикуном до Карпат. Їхали маршрутними автобусами від міста до міста, зупинялися на добу і знову їхали далі. Я не малював, бо було не до цього. Тільки коли приїхали у Шацьк, де жили родичі дружини, намалював пару плакатів до місцевого клубу, заробив таким чином гроші на дорогу до Києва.
У 1985 році я працював в УкрНДПІсільбуді, старшим науковим співробітником і був керівником підготовкою сіл України до останнього в історії СРСР конкурсу на найкращу сільську забудову. У зв’язку з цим треба було перевіряти відповідність поданих матеріалів від областей дійсності, то на мою долю тоді випало аж 7 областей, з яких 4 були: Волинська, Рівненська, Тернопільська та Івано-Франківська. Мене так і тягнуло в Західну Україну, хоча я є корінний киянин.
То чи треба говорити, що я з радістю дав згоду на подорож? А хлопці мої зраділи неймовірно – нове, нове побачать! А я радів за них – нове, нове побачать! Гроші у нас на це були, адже я тоді непогано заробляв.
Ця поїздка була дійсно чудовою. Маршрут охоплював головним чином Івано-Франківську область.
Це був серпень місяць, осінь тільки-тільки заявляла свої права.
Івано-Франківськ вразив мене не тільки старовиною архітектурою, а і сучасними забудовами, особливо як тонко і гармонійно місцеві архітектори використовували колір – пастельні варіації охристих, жовтих та салатових кольорів.
Базовий пункт у нас був в Яремчі – жили в хатах місцевого підприємця, який активно і успішно працював в галузі сільського туризму. Умови були чудові.
І кожний день ми кудись їздили.
Вздовж доріг стояли пам’ятні споруди на честь воїнів УПА та визволенню України від Советікусу, на честь самостійності України. Вони часто-густо були наївні, бо їх виконували явно місцеві жителі, але підкупали своєю щирістю та патріотизмом.
В пам'ять врізалися декілька моментів.
Ворохта.
У 1967 році я працював в Українському філіалі Курортпроекта і запроектував (у співавторстві з Є. Ходієвим) спальний корпус біля Олімпійського трампліну у Ворохті, але потім по переводу опинився в якості головного архітектора Ялтинського відділення цього ж інституту, то цей спальний корпус будувався без моєї участі в авторському нагляді. І от я отримав можливість побачити своє творіння. Мене здивувало те, що проект був втілений без будь-яких змін, що в ті часи було незвичним з боку будівельників. Але коли я зайшов в середину будівлі, то жахнувся: все було неймовірно забруднене, навіть деякі двері були поламані…
У Ворохті нам запропонували скористатися канатним підйомником і, змушений визнати, що вперше пережив легкий острах від висоти, коли внизу пропливали луки, дерева, якісь будівлі. Дивувався: адже раніше я нічого і ніколи не боявся. Хоча: ні, був гріх. У 1976 році ми, однополчани з Києва, зібралися щоб попрощатися із Кімом Фрідманом, який виїжджав до Ізраїлю, і тоді мені розказали те, що знали всі окрім мене. Виявляється, що коли я, почувши постріли, присів за велику котушки тяжкого кабелю, який ми тягнули вздовж вулиці біля аеропорту Будапешта, то чудом залишився живий, адже кабель на котушках був розрізаний кулеметною чергою. І я перелякався через 20 років. Як мої однополчани реготали! Від душі, до сліз!
А хлопці мої сиділи в люльках підйомнику спокійно.
Коломия.
Відомий всім Музей української писанки. Ми довго ходили по його поверхам і дивувалися майстерності українців, які з усього світу присилали свої твори. Навіть там є писанка на яйці страуса.
І, нарешті, Говерла.
В нашій команді я був найстаріший, бо мені було 70 років, а мій син Дарій був наймолодшим – йому було 9 років. Ми досягли вершини, фотографувалися. Тоді там було чисто, це зараз у Фейсбуці я побачив засмічену Говерлу. Чи треба переказувати той захват від краєвиду, який всі відчувають коли потрапляють на Говерлу?
І була пригода у нас.
Світозар із своїми товаришами рушив уперед всіх, а Дарій десь на половині шляху почав відставати. То я вирішив допомогти йому і щоб скоротити шлях та наздогнати головну групу туристів, потягнув його по косій через козацький яловець, який клубочився ліворуч від головної протоптаної стежки відвідачами. І ми заблукали. Ліворуч крутий схил, праворуч нічого не видно через кущі ялівця, однією рукою тримаюсь за кущі, а другою тримаю сина, який вже почав хвилюватися. Спокійно, тільки спокійно = заспокоювався, подумки проклав шлях і ми почали дертися уверх. Раптом почувся голос когось з нашої компанії. Ми пішли на цей голос і…Ура! Відкрилась вся вершина і вервечка людей, що немов змія тяглась до неї.
В останній день нам влаштували у великій залі, яку господарі мали як їдальню, святкову вечерю і на ній кожний отримав «сертифікат», що 29 серпня 2006 року подолав шлях до вершини Говерли.
У Києві на нас чекало 1 вересня.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702256
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.11.2016
автор: Левчишин Віктор