Ми тут сміємося, приколюємося з того всього (та чого там, я теж так роблю). Але от задумався зараз ( і не вперше) - наскільки все... страшно... Цей "урод" ( а скільки їх ще таких?) має грошей стільки, що мені і за десять життів не заробити(хіба лише мені?). Ми бридкі їм... Їм бридкий наш вигляд, наш запах, все наше існування. Ми бридкі їм, як нам бридкі опариші. Іноді вони давлять нас, як ми давимо опаришів. Нас використовують під час виборів, як ми використовуємо опаришів на рибалці, але від цього МИ не стаємо менш бридкими для НИХ! Пам'ятаю, як на одному з передвиборчих турів, ще до революції і війни, теперішній Херант простягував руки до людей, своїми пухкенькими пальчиками з бездоганною шкірою і манікюром тиснув людські руки... а тепер ось я уявив, з яким остервенінням він потім відмивав ті свої долоньки. Бо ми для нього - ОПАРИШІ! І йому бридко! Мені часто закидають, що я так ставлюсь до НИХ тому, що вони мають, а я - ні, тому, що вони заробили, а я ні. Заробили???? Не смішіть... А чого ж ви не заробили? Ви, ті, що дорікаєте мені? Ви визнаєте свою тупість, порівняно з ТІЄЮ БИДЛОТОЮ??? Власне... Не у грошах справа. Я просто не хочу бути опаришем для когось, не хочу, щоб мене хтось міг розчавити з огидою, подумавши - одним більше-одним менше... Це ж...опариш...
І тому... І тому я не піду більше на жоден мітинг, не махатиму жодним прапором, не кричатиму жодних гасел... Я хочу вбивати... Різати, рвати на шматки, не шкодуючи нікого...
Вони чиїсь батьки, чиїсь діти, чиїсь чоловіки і дружини? А ми?! Опариші?!
І ніхто не має права мене засуджувати! Ніхто! Навіть Бог... Інакше... Бог помер...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702380
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.11.2016
автор: посполитий