Давно забута стежечка до хати,
Нема давно у ній живих людей,
Були ж у ній і діти, й батько, й мати…
Туди нас пам’ять крізь роки веде…
Хрестом пробилась… Крик – до неба й досі,
Бентежить розум голоду чума,
Людські життя складались у покоси
Таке забути права в нас нема!..
Мільйони їх лягло тоді, в тридцяті,
Знесилених, знекровлено-блідих,
За ними не було кому ридати,
Подати напівмертвому води.
Мільйони тіл, розтерзаних, у полі,
А хтось знаходив цвинтар край доріг,
І плакала над ними власна доля,
Згубивши у Москві свій оберіг.
Від голоду, здалось, умерла й віра,
Закутавши серця у лід-сніги,
Нам листопад вінок журби приміряв,
Свічу прозріння подали боги.
Мороз по тілу і клубок у горлі,
І трепетом в очах – гірка сльоза…
Нам важко говорить про це й сьогодні,
Та треба світу правду розказать,
Щоби піднять державу із руїни
Й нову вже будувать не на брехні.
Це вистраждала право Україна
У голоді, у холоді й війні!..
25.11.2016.
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702958
Рубрика: Історична лірика
дата надходження 26.11.2016
автор: Ганна Верес