Котиться горошина
від Карпат аж до Чорного моря.
Що ж то за змій та й завівся
в нашім замку пообіч Дніпра?
Сонмища наших братів і сестер
дужий змій заточив до комори.
Котиться горошина:
лише в праве русло візьми і направ.
Жінко, ковтай горошину скоріш!
Аж до лона котись, горошино!
Не зволікай:
двадцять п’ять стиглих сонць
вже споїли землицю твою.
Жінко, не бійся біди, відпускай
ген за темні ліси свого сина.
Надто багато в чеканні жила́.
Відпускай зі словами:
«За правду воюй!»
«Битися чи миритися?»
«Де вже миритися? Битися, змію!»
Змієва сила – не жарт.
До залізного току – аж по кісточки.
Вирвався Котигорошко.
Махнув булавою чимдуж, як уміє.
Змій по коліна загруз.
Але знову дрижать попід гадом стежки.
Хлопця загнав по коліна.
А той – аж до пояса. Вбити ж – несила.
Котиться горошина степами –
вся кругла, немов сирота.
Де ж тебе цілих зо двадцять і п’ять
стиглих сонць по землиці носило?
Ну і котися собі.
Тільки де довгота твоя і широта?
Котиться горошина.
З Карпат до Азова. З Полісся до Криму.
Гнана, мов гній – скарабеєм.
Не зловиш. Не виріс такий ще ловець.
Жінко, лови горошину!
Спасай, мов систему свою ендокринну!
Булькнула в море. Пливи, горошино!
Тоне. Спливе, не спливе?..
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702991
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 26.11.2016
автор: Олександр Обрій