«Я не вмію писати про смерть.
Можливо, тому, що це не тема для поезії,
А страшна буденність…»
(Клод Мішо)
Чорне сонце чорного року,
Чорний хліб – тільки в мріях,
Тільки у снах,
А наяву – смерть. Тільки.
І прапор кольору крові
Над сільрадою-домовиною,
Де сидять вурдалаки-зайди,
Що прийшли забирати останнє,
Останнє зернятко,
Останнє,
Що прийшли-принесли
Смерть.
Чорну, як все (окрім прапора)
У цій державі привидів,
Що блукають, блукають, блукають
І сіють, сіють, сіють
Смерть.
І може нічого вже не лишилось
Людям нашим до землі звиклим:
У долонях, які колись
Тримали хліб і зерна для чорнозему
Нині пустка:
Дарували б хоча б чорну мітку:
Нам, у долоню кожному,
Але шкода їм навіть це:
Вони вирішили, що нам
Не можна бути,
Не можна орати,
Не можна дихати,
Не можна співати і вишивати,
Не можна жити.
Вони вирішили саме так:
Хоча знали:
Ті, хто виживуть
Не будуть про це
Співати своїх сумних пісень
А лише
Зуміють взяти до рук
Скоростріли.
У майбутньому.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703078
Рубрика: Верлібр
дата надходження 26.11.2016
автор: Артур Сіренко