Втікає час. Його нам не впіймати.
Втікає час. Від нерозумних нас.
Втікає час. Якби ж нам вічність мати.
Втікає час. Якби ж вогонь наш не погас.
Для когось й вічності буде замало,
Щоби любить і мріять, і творить.
Але просити в Бога вічності нам не пристало,
Продовжити життя хоча б на мить.
Бо вічність в космосі стабільна,
Крізь неї у віки іде душа.
Душа, та що від тіла вільна,
Що все земне нарешті залиша.
Тому і час для неї непідвласний,
Бо особистість – сутність нетривка,
Вона щаслива є, або нещасна,
У особистості є доля нелегка.
А вогник Божий, що є в кожнім тілі
Лишається навічно повсякчас,
Він древній, і легкий, і смілий,
Той що живими робить нас.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705408
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 08.12.2016
автор: foramenifera