Збентежена...Заходить сонце
Так, як ніколи – ніби це востаннє.
Тремтячі відблиски вловити
Я намагаюся , як прощене кохання.
Минають смуток і тривоги
І хочеться згадати і збагнути
Чому мене бентежать краєвиди
Про що мені так не дають забути...
Очікування дива ...Так, не менше!
Скидаються пелена небуття
Чекаю я оновлення нічного -
Нарешті починається життя!
Коли пейзаж – буденна річ -
Це зойк - як я тоді кохала
Прозріння дарувала ніч
Як птах, тоді моя душа літала,
Жили кохані очі - на все небо,
Жаданий подих – спека серед поля
Передчуття мені приносив обрій
Нічних натхнень і поцілунків долі .
Очікування дива ...Так, не менше!
Скидаються пелена небуття
Жага, страждання і любов
То був для мене сенс життя!
Розмови наших душ до ранку,
Міцні обійми і легкі торкання,
Лише...чекала з острахом світанку:
Як пережити ще одне прощання!
О,пам’ять відчуттів - ти мій суддя
Як дивно , ми і досі живі.
Один від одного ми вільні - ти і я,
Ми сильні, та чи стали ми щасливі?
Собі прощаю примхи й нерішучість -
Така мінлива вдача у кохання,
Тобі прощаю все - як неминучість
Мого повернення в твої чекання.
Ти віриш в диво? Так ,не менше!
Скидаються пелена небуття.
Оновимось у прощенні навзаєм.
Наповнимо коротке це життя...
© Олена Зінченко 2016
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=706037
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.12.2016
автор: Zinthenko Olena