Штовхались, товпились слова,
В рядки так важко їм лягати,
Тож кострубато так: вдова,
Стара, слаба, дітей двох мати.
Живе, як Бог дасть, в самоті.
Важкі вже руки, ноги сині…
На стінах – фота. Молоді…
Вона – у парі, донька з сином…
Дровцята в грубі гоготять,
Сусідка тільки розтопила,
Старенька прикрива котят
(Спустила Мурка з-під стропила).
«Не змерзли щоб, такі ж малі,» –
Міркує вголос сива бабця
І тре холодні мозолі.
Прикрила очі. Знебулася…
І проплило, немов у сні,
Життя її, все, до дрібниці,
Як і побрались повесні,
Як викопав Іван криницю,
Як потім хату вже звели –
Своє гніздечко наймиліше.
Про діток мову завели,
Казав Іван: «Якби побільше.»
«Подарував Всевишній двох,
У рік, що був перед війною,
Якраз під празник, під Різдво,» –
Заслало очі пеленою.
Пішов Іван. І в перші дні
Його війна в бою скосила.
Вона ж, хоч оченьки й сумні,
Та доньку бавила і сина.
О, скільки зведено ночей,
Поки вони на ноги стали!
Колись слабке її плече
Тепер було, немов із сталі.
Робила в полі, наче віл,
В дворі, у хаті, на городі,
Розтерті ноги до крові…
Терпіла… Бач, така порода.
А потім… Потім, як млинок
На вітрі крутиться і верне,
Життя крутило так. Синок,
Дочка... Чуть світ – вона на фермі.
Усе робила, як могла,
Дітей будила до роботи,
Та й полетіли із села
Подалі. Мати – у турботі:
То примудриться щось послать,
Листів від кожного чекає,
Готова все була здолать
(Живуть в далекім діти краї).
Не зчулась, як життя пройшло,
Сховалась старість за плечима…
Газдиня на усе село –
Тепер ледь бачила очима.
Чекає вісточки від них,
Раділа внукам, правнучатам:
«Які то вже тепер вони?..
Не їдуть… Нікого й стрічати…»
Сусідка дров іще внесла,
Стареньку щоб якось зігріти,
На фота глянула: «Діла!..
Чи є в вас серце? Діти, діти!..»
13.02.2013.
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=706499
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 14.12.2016
автор: Ганна Верес